Ранком медсестра Трьохізбенської амбулаторії Лілія Швець зайшла провідати свою стареньку пацієнтку. Бабуся живе сама й після інсульту тільки почала вимовляти окремі слова, ходити потихеньку. Побачила старенька Лілію та замугикала, не зумівши виговорити вітання. Медсестра зрозуміла: учора селище знову обстрілювали, і, очевидно, бабуся знову пережила переляк. Ну як тут можна видужати! За більш як два роки війни люди прифронтової зони, здавалося б, уже могли б і звикнути до вибухів. Та ні. Увесь час у напруженні. Вискакують із будинку та прислухаються, звідки стріляють, і чи варто ховатися в підвал. Постріл — і лічать секунди. Одна — це кілометр відстані, тож можна вирахувати, звідки летить снаряд. З Бахмутки, від бойовиків, наприклад, він летить 40 секунд.
Тяжко всім, а медсестрі важче вдвічі, бо вона бачить те, що не повинні бачити інші. Як медпрацівник вона повинна оглянути всіх убитих мирних жителів, а їх за весь цей час загинуло дванадцять. Серед них двоє дітей — дівчатка 8 і 12 років.
— Але найстрашніший випадок стався в Кряковці, — розповідає Лілія Швець. — У той час населенню ще не заборонялося ходити в ліс, і один глава родини пішов у посадку, назбирав дров, а вивезти не зміг. Покликав чоловіків. Ранком вони приїхали, почали вантажити дрова, а там — граната. Бах! Двох убило на смерть, а двох поранило. Через 40 днів після цього рідні готувалися до поминок. Уночі почався обстріл. Бабуся, дівчинка та її мама вискочили з будинку, щоб сховатися в підвалі. І тут їх накрило. Шість чи вісім снарядів у дворі лягло. Найдивніше, що в будинку жодна шибка не постраждала, а вся родина загинула. От яка доля... Ми з дівчатами, молодими медсестрами, усю війну тут. Наша амбулаторія як стояла, слава богу, так і стоїть. Щодня до нас приходять люди. І я вам скажу, що всяких нервових захворювань стало набагато більше, ніж раніше.
Амбулаторія розташована в центрі Трьохізбенки. Тут багато людей із самого ранку. Одні прийшли по ліки, інші — на прийом, а якщо приїжджають медики із Комітету Червоного Хреста, — у коридорі не пройти. Фахівці цієї організації привозять пересувний УЗД-апарат і безплатно обслуговують усіх, хто цього потребує. А ще роблять електрокардіограму, проводять ультразвукове дослідження органів черевної порожнини тощо. До цього Трьохізбенку більше року обслуговували «Лікарі без кордонів». Медики оглядали пацієнтів і безплатно видавали препарати хронічним хворим. Практикували тут і медики пересувного госпіталю імені Пирогова. Волонтери забезпечили амбулаторію глюкометром, мікроскопом, дитячими вагами й іншими апаратами та обладнанням. А тепер от допомогу надає Червоний Хрест.
— Можливо, грішно так казати, але в нас зараз ситуація краща, ніж була раніше, до початку бойових дій, — розповідає Лілія Швець. — Новоайдарський Центр медико-санітарної допомоги виділяє нам усі необхідні препарати. І для надання першої допомоги, і для хронічних хворих. Діабетики, наприклад, у нас просто в «шоколаді». Всі ліки безплатні. Глюкометри нам «Лікарі без кордонів» привезли. Ми й рівень цукру в крові перевіряємо. Якщо якесь коректування терміново треба зробити, то пацієнт може з’їздити до ендокринолога в Новоайдар. А взагалі до нас постійно приїжджають ці фахівці, тож люди можуть потрапити до них на прийом на місці. Погано тільки, що в нас немає своєї «швидкої», а з районного центру Новоайдар вона до нас цілу годину добирається. І відстань велика, і дороги погані. Частково вихід із ситуації був знайдений — на півдорозі до райцентру, у Райгородку, спеціально для нас створили черговий пункт. Машина «швидкої» залишається там на ніч на той випадок, якщо потрібно буде до нас їхати.
А ще амбулаторії виділили машину, щоправда, стареньку, але все одно колеса, а до цього своїх пацієнтів Лілія Швець об’їжджала на мопеді. І влітку, і взимку, Щоправда, машиною вона не керує, цим займається чоловік. І це дуже зручно: авто стоїть у дворі, і будь-якої миті медсестра може вирушити на виклик.
Зараз в амбулаторії працює п’ять медсестер. Одна з них постійно перебуває в Лопаскіному, яке входить до структури сільради, і, можна сказати, відрізане від світу — ні аптеки, ні маршрутки, ні дороги. Ще одна медсестра працює на іншому кінці Трьохізбенки. Село дуже довге, а якщо брати всю зону обслуговування, то виходить 52 км, причому по лінії розмежування. Бувають випадки, коли медсестрі Швець доводиться надавати допомогу й пораненим військовим. Вона допомагає армії, армія виручає її. Із цієї нагоди Лілія згадала, як народила жителька села Маринка.
— Ми тоді всіх підняли — армію, поліцію, адміністрацію та район, щоб її в лікарню доправити. А тут обстріли розпочалися, а Маринка надумала народжувати, — згадує Лілія. — Я її просила, щоб не здумала народити в дорозі. Але довезли благополучно.
Луганська область.
Медсестра Лілія Швець видає ліки літній пацієнтці.
Фото автора.
