«Перший, 2015 рік, ті, хто перебуває в окупації, святкували з розмахом, як переможці, — написала на сайті «Інформаційний опір» луганська письменниця, блогер і правозахисниця Олена Степова. — А ті, хто чекав Україну, були розгублені та не приховували свого занепадницького настрою. А ще було страшно. Реально страшно про щось мріяти й чекати чогось хорошого на тлі загального божевілля.
Крики: «Слава Путину», «Слава России», «Новороссию не победить», «На Киев», «На Берлин». Салюти з петард і автоматів строго за російським часом. Сльози під вітальну промову Путіна. Це для одних. У них був грошовий запас. Запас продуктів із розграбованих магазинів. Вони вже почали одержувати зарплату в «армії «ЛНР» і з розмахом займалися мародерством, убиваючи тих, хто намагався втекти...
Для інших були темні штори, а найчастіше, ковдри замість штор, приглушений, майже беззвучний режим телевізора, сльози, коли бачили Президента України, тихий шепіт Гімну й ще надія, що не вмерла. Україна нас не покинула, вона робить усе, щоб ми були українцями, одержували пенсію й бачилися з нею, зі своєю країною...
2015—2016 роки стали переломними в інформаційному просторі. Україна виявила, що на Донбасі багато патріотів... 2017-й зустрічали, як на фронті. Родини, розділені за політичним принципом, намагалися не запрошувати родичів іншого політичного поля. Та й взагалі, уникати гостей...
Увесь грудень Луганськ «трясло». Жовто-блакитні гірлянди на будинках, заборах і альтанках. Жовто-блакитні сніжинки на вікнах, листівки проукраїнського змісту, написи на заборах «Слава Україні», «Луганськ — Це Україна». Новий 2017 рік, жителі «ЛНР» у 70% зустріли салютом, миготінням ліхтариків, піснями й запалили блакитно-жовті ялини за українським часом...
Дедалі більше й більше тих, хто вірив РФ, Путіну й чекав «руський мір» не тільки розчарувалися в ньому, а й почали ненавидіти все, що пов’язане з Росією...
30%, як і раніше, вірить пропаганді, і, це ще жахливіше, стали агресивнішими у бажанні вбивати. Ці люди повністю просякнуті злістю, доносами, ненавистю до всіх. Їх уже не змінити... Тому Новий рік усі зустрічали у вузькому довірчому колі. Занадто сильне протистояння й бажання помститися...
1 січня 2017 року вперше за все моє життя на вулиці окупованих міст Луганської області вийшли люди. Групами, не масово, щоб не привертати уваги. Просто погуляти. Просто з новорічною мішурою червоного, жовтого, блакитного кольору. Не змішуючи кольорів, не привертаючи уваги, не розставляючи акценти. Просто фото. Для своїх. У закриту групу або в личку: «Мы с вами, мы празднуем День Рождения Бандеры... Луганщина-світанок України! Вона в огні, вона в хворобливих обіймах «старшего брата», який виявився носієм Каїнової крові. Але вона жива, і Люди її живі. І не всі на Луганщині сепари, ватники та терористи. І вона виживе, повернеться, зітре сліди пороху, зніме берці та посміхнеться нам степами, людьми, мудрістю та вірою. А нелюди... ну, що ж... були та будуть каїнові посліди блукати землею, таке вже життя. Тому й «згинуть наші вороженьки, як роса на сонці». А нам панувати!..».
Підготував Влад СЕМЕНЧУК.
