— Розмови про деокупацію Донбасу і його повернення до складу України стають дедалі активнішими. Навіть називають конкретний час — осінь нинішнього року. Ви, Віталію Семеновичу, луганчанин, тому, гадаю, з нетерпінням чекаєте того моменту, коли ступите на рідну землю, зайдете у свій університет... Якщо деокупація справді почнеться так скоро, чи не час уже думати про те, як поєднати, як примирити населення, що нині перебуває по обидва боки військового конфлікту? Як зробити так, щоб процес адаптації проходив із мінімальними складнощами?

— Я б не драматизував ситуацію. По-перше, багато хто з тієї частини області виїхав у інші регіони, по-друге, значна кількість людей переміщається туди-сюди: одні в Луганськ, де залишилися родичі й квартири, другі — на українську територію за пенсією, продуктами, медикаментами й, знову ж, провідати родичів. Мені не відомі випадки, коли на лінії розмежування люди виявляли б один до одного неприховану агресію. Мені здається, деокупація відбуватиметься досить спокійно.

Безумовно, частина людей, яка служить самозваній владі, укорінилася в тій політиці й зацікавлена в збереженні свого статус-кво. У когось руки в крові, у когось пішов бізнес завдяки війні. Я думаю, що таких буде відсотків п’ять, і всі вони, не виключено, вже одержали російські паспорти й мають житло у РФ. Тож коли на Луганщину зайде українська влада, на 99% цих людей там уже не буде. Є й такі, кому за ці три роки так промили мізки, що агресію щодо України треба «вивітрювати» тільки за допомогою психологів. Але більшість населення — абсолютно нормальні люди, і з ними проблем не буде.

— Але вас щось непокоїть?

— Знаєте, найбільше мене турбує те, що в період деокупації (особливо якщо вона відбуватиметься швидко) там почнуться масові грабежі, варварство й вивезення майна підприємств, навчальних закладів, об’єктів культури. Таке мародерство з боку затятих шанувальників «русского мира» цілком реальне.

Я згоден із тим, що вже сьогодні треба готувати армію психологів, а науковим інститутам доручити створення стратегії роботи з населенням після деокупації. Уже сьогодні треба думати про те, як знизити градус напруження у стосунках людей, адаптувати населення, щоб жити разом. Потім буде пізно.

— Ви — єдиний депутат-мажоритарник, який опікується всією Луганською областю. Дивлячись із позиції народного обранця на розвиток Луганщини, а конкретно — тієї її частини, яка контролюється українською владою, що б ви могли відзначити?

— Я б сказав, що до кінця 2016-го Луганщина здобула певну завершеність і довела, що може існувати як невелика область усього з одним мільйоном населення, навіть із урізаною інфраструктурою, з кульгавою економікою й іншими проблемами. Вона живе, має ознаки самодостатності, хоча це далося непросто. Протягом 2014—2015 років відбувався процес створення структур державної влади, відбувалися позитивні зміни в економічному, соціальному житті, відновлювалися втрачені зв’язки, змінювалася свідомість людей, що також дуже важливо. Словом, територія, яка втратила значну частину великого бізнесу, інфраструктури, логістики й інших складових свого існування, відродилася й стала відповідати поняттю «область». Це, безумовно, позитивний і найбільш важливий момент, оскільки ми пройшли найвідповідальніший і за багатьма параметрами найважчий період формування.

На жаль, не все йде так, як хотілося б. За підсумками року я, наприклад, бачу, що в нас не до кінця сформувалася сфера обслуговування. Маю на увазі, насамперед, промислові, будівельні підприємства, організації, які могли б повністю задовольняти потреби області. Скажімо, ми бачимо, у якому жахливому стані перебувають дороги. У чому причина? Багато хто на це запитання відповідає стандартно: немає грошей. Але сьогодні головне лихо Луганської області якраз і не в дефіциті коштів — вони є, а в нестачі підприємств які могли б професійно будувати й ремонтувати дороги. Відсутність ремонтно-будівельних підприємств, як у дорожньому, так і в цивільному, промисловому будівництві обертається великою проблемою. Як наслідок, у Луганській області за підсумками 2016 року великі кошти, виділені державою на відновлення господарства, економіки регіону, не були реалізовані. Хоча проекти є, і досить серйозні. Тому завдання органів влади всіх рівнів у 2017-му полягає в тому, щоб сприяти створенню, розвитку бізнесу, спрямованого на вирішення економічних проблем регіону.

— Як свідчать підсумки року, позитивні зрушення в цьому напрямку є.

— Безумовно, проблеми області поступово вирішуються, але надто вже повільно. І одна із причин, на мій погляд, полягає у відсутності серйозних інвестицій. Ніхто не хоче до нас заходити. У середнього підприємництва немає грошей для придбання нової техніки, устаткування й сучасних технологій, великому невигідно йти на невеликі обсяги, а заїжджий бізнес не приймає пропозиції з тієї причини, що не хоче ризикувати. Скажімо, Харківська дорожня компанія відмовила Білокуракинській громаді в ремонті дороги тільки тому, що її не задовольнив обсяг робіт усього на 4 млн. грн. Компанії вигідні великі проекти, коли йдеться про щонайменше десятки мільйонів гривень. Тому пропозиція білокуракинців харківським будівельникам зовсім нецікава. Відсутність співпраці призвела до того, що до кінця року гроші не було освоєно і дорога залишилася не відремонтованою. Надій на місцеве дорожнє управління не покладаю, оскільки воно недієздатне. Ні техніки, ні машин, ні професійних кадрів.

— Словом, проблеми Луганщини здебільшого можуть бути вирішені тільки за рахунок серйозних інвестицій. Але їх немає. Тоді на що може розраховувати область?

— На жаль, поки йде війна, на інвестиції, зрозуміло, розраховувати не варто. Ніхто не хоче ризикувати своїми грішми — це однозначно. Якщо загалом товстосуми бояться вкладати в Україну, то що можна говорити про нашу територію? Тому вирішення проблем і відбувається «прогулянковими» темпами. Така повільність породжує в населення певний песимізм і впливає на відтік жителів області. Багато хто не бачить перспектив для свого професійного зростання й розвитку.

Це об’єктивні, глобальні процеси, і жоден депутат або голова держадміністрації не в змозі вплинути, виправити ситуацію. І ми бачимо, що навіть на рівні уряду вони вирішуються із труднощами. Усунення проблем області загалом можливе тільки за умови закінчення воєнних дій на Донбасі й повернення частини області до складу України. Думаю, що справа до цього йде. Повільно, важко, але йде. Завершення війни, об’єднання територій Луганської й Донецької областей під прапором України одразу ж принесуть інвестиції, і внутрішні, і зовнішні, і дадуть поштовх до розвитку.

— Ви працюєте в окрузі, зустрічаєтеся зі своїми виборцями. Про що говорять люди, з якими проханнями звертаються?

— Найчастіше до мене звертаються аграрії. Причому радує те, що вони приходять не зі скаргами й проханнями, а з конкретними пропозиціями, які здебільшого стосуються оподаткування сільгоспвиробників. І я їхні вимоги підтримую: щоб сільськогосподарський сектор країни розвивався активно, потрібні відповідні закони. Хочу зазначити: багато пропозицій аграріїв було взято до уваги. У цілому в бюджеті країни й податковому бюджетному кодексі враховано приблизно 70% їхніх пропозицій. Тому вважаю, що ситуація з оподатковуванням сільгоспвиробників цього року буде не гіршою, аніж у попередньому. Така робота мені подобається. Подобається, коли люди серйозно підходять до теми, зважують не тільки свої можливості, а й можливості держави, дивляться в перспективу.

Маю зазначити, що такий підхід є й у системі освіти, а от в охороні здоров’я я його не бачу. На превеликий жаль, у медичної громадськості немає однозначних позицій або бачення, якою має бути медицина, її структура, якою має бути сама реформа. До мене не звертаються по допомогу, із пропозиціями, я не бачу тут єдиної думки, бажання, підходу медиків у вирішенні нагальних проблем. Це засмучує.

— Які надії ви покладаєте на 2017 рік?

— Як і всі українці, сподіваюся на те, що Донбас буде вільним. Настав час повертатися додому.

Павло ВОРОНЦОВ.

Луганська область.