Минулого вівторка літературний десант із Тернополя виїздив на побачення з Уласом Самчуком, гордістю і славою нашої землі. Саме землі. Бо його батьків сто чотири роки тому привабила під Шумськ, до тихої і затишної у гаях Тилявки, саме вона, земля-годувальниця. Придбали вони шмат поля для господарства, поставили невеличку хатинку на тій землиці, виявилося, що на самій окраїні небагатого волинського села. З часом відійшли у вічність, все те, з чим навідалися, що надбали, залишилося людям. І ось він, колишній лан Самчуків, у снігу аж до виднокраю (чий він тепер?), і синя хатина вросла у землю замало не по вікна, мовби намальована. Оглядаюся, наче хочу побачити білого вершника на гарячому коні, що виїхав звідси. А може, він подався на коні вороному? Бо ж в Уласа Олексійовича є твір із назвою "На білому коні", виданий 1956 року, і "На коні вороному" (1979 р.).
На знімках:
Олександр Горобець
із дипломом переможця Міжнародної літературної премії
в царині літератури і публіцистики
імені Уласа Самчука за 2016 рік
за книгу публіцистики "Свічка на вітрі"
світлина з відвідин музею У. Самчука
тернопільськими літераторами,
торжеств у Шумську
з нагоди 112-х роковин
від дня народження письменника-земляка,
співця Волині
Важлива, мабуть, не масть мустанга, а те, що проблеми, які обіймали українців періоду життя малолітства, мужніння У. Самчука, і нинішні -- майже ідентичні. Адже знову нависає над нашим людом тема землі і господаря на ній. Того, що нас укотре вже силою зброї прагнуть загарбати у нове рабство, відстрілюють, як у сафарі на сході України. Наші втрати за неповних три роки сягають уже майже 1 000 життів українців.
І тут, звичайно ж, густа, запашна проза Уласа Олексійовича для нас, як підручник життя, як Біблія на кожен день. "Європейський суходіл", як називав свого часу У. Самчук Україну, і тоді, і тепер є кісткою в горлі для всіх, хто зветься сусідами. А тут іще на порі новий поділ землі, начебто продаж її для багатих усередині держави. Чекають лише товстосуми, щоб народ збіднів, озлиднів остаточно, щоб всю землю, і цей лан від синьої хати Уласа Самчука привласнити безплатно.
Тому нам потрібні нові публіцисти. Люди, які б вправно володіли вогнем в одежі слова, щоб не дати новим магнатам, олігархам ошукати всіх із головним і останнім нашим багатством -- землею. Ті, хто володіє цим Божим даром, кого конкурсно щорічно відбирають письменники і приїжджають під синю хату, на окраїну Тилявки, до літературно-меморіального комплексу під Шумськ.
Сюди завітав письменник із Києва Олександр Горобець, бо він -- переможець Міжнародної літературної премії імені Уласа Самчука в царині публіцистики за 2016 рік, автор уже знаменитого публіцистичного твору "Свічка на вітрі" (його можна почитати на сайті за адресою http://vinnychany.kiev.ua/!_ata/data/140.pdf. Поклонився речам, які збереглися від старшого бояна-публіциста, синій хатині на околиці Тилявки. Нині стоїть вона як символ батьківського порогу, з якого починався шлях до тріумфу Уласа Самчука, від якого від'їхав у світи наш геній чи то на білому, чи на вороному коні...
Василь БОГАЧУК,
народний депутат України п'ятого скликання, поет-пісняр.
Фото Віктора СМОЛЯКА та Лесі БІЛИК.
