Виставку «Культурний простір Донеччини. Українське вишиття» вже побачили у Києві та Чернігові. Нещодавно творче надбання голови донецького обласного відділення «Союзу Українок» демонстрували у виставковій залі черкаського музею «Кобзаря» Тараса Шевченка. Унікальна українська вишивка та артефакти донецького Євромайдану вивезла з окупованого міста до Києва 82-річна Людмила Огнєва. Вивезла через заслони і блокпости бойовиків, ризикуючи не тільки духовними скарбами, а й власним життям.
Людмила Огнєва (на знімку — з учасниками АТО) — патріотка незламної вдачі, письменниця, журналістка, талановита майстриня. Захопившись півтора десятка років тому «полотняним живописом», вона не тільки створила свій унікальний доробок, а й як науковець ретельно вивчила, дослідила витоки і філософію української вишивки — національного ужиткового мистецтва.
— Родом я з Вінниччини, з родини Родіона Врадія, — розповіла пані Людмила. — Навчилася вишивати, як і всі дівчата-однолітки. У сільській хаті майже кожна полотняна річ була з узором. Навіть рушники-витиральники оздоблювали скромним орнаментом. Так судилося, що доля закинула нашу родину на Донбас. Звідти, «за компанію», поїхала з подругами до Воронежа вступати до технічного вишу. Після закінчення інституту працювала на радіозаводі за Уралом, у конструкторському бюро у Донецьку, викладала у політехніці...
Справжній переворот у її житті стався, за зізнанням самої Людмили Родіонівни, коли випадково прочитала журнальну статтю «Орнамент: оздоба чи магія?». Як радіофізик, викладач курсу «Теорії електромагнітного поля», вона не могла не погодитися з основоположними твердженнями науковця. Зокрема, що вимережані на українських рушниках і сорочках узори мають свою енергетику. Графічні знаки, втаємничене «письмо» предків вступають у резонанс з носієм національного «коду». Якщо людина одягає не своє, чуже, зрікається рідної мови, культури свого народу, відбувається збій у психіці, у фізичному стані. Така людина стає духовно нездоровою.
Занурившись у вивчення «живопису ниткою», Людмила Родіонівна згуртувала навколо себе донецьких майстринь, шанувальників українського вишиття. Створені нею клуби народної творчості «Чарівниця» та «Світлиця» стали осередками української культури у шахтарській столиці, а вона сама — їх невтомною натхненницею і душею. Часто мандруючи, дослідниця-майстриня почала колекціонувати зразки орнаментів півдня і півночі, сходу і заходу України. Згодом відтворила їх на полотні власноруч та за допомогою донецьких подруг-вишивальниць. Ці узори і мережки стали основою виставки громадського музею «Смолоскип» у Донецьку. Людмилу Огнєву відзначили званням лауреата V Всеукраїнського конкурсу «Український вишиваний рушник». За активну громадську діяльність у рідному Донецьку визнали «Жінкою Донбасу 2007 року».
Літературний доробок Людмили Огнєвої: книги та брошури «Що ми знаємо про Донбас», «Та, що світила всім», «Лицар української нації», «Квітка на вулкані», «Алла Горська. Душа українського шістдесятництва», — загалом понад 40 найменувань.
— Якось, — веде далі Людмила Родіонівна, — зародилася у мене ідея знайти і відтворити зразки орнаментів, які прикрашали вишиванки найвидатніших українців, жінок і чоловіків — політичних в’язнів тоталітарних таборів, героїв-захисників сучасної України.
Не один рік довелося працювати в архівах, в Інтернеті, листуватися з родичами історичних особистостей. Якими були вишиванки у Євгена Коновальця і Романа Шухевича, довідалася зі старих світлин. Про сорочки В’ячеслава Чорновола та Василя Стуса розповіли їх сестри. Непросто було знайти знімок у вишиванці Степана Бандери. В одному з видань вона натрапила на його фото у вишитій сорочці...
— Набагато складніше було відтворити орнаменти сорочок київських князів та українських гетьманів, — показує виставку Людмила Огнєва. — Я передивлялася безліч творів живопису, присвячених періодам Київської Русі та козацької України, церковні ікони, перечитувала старі літописи. На основі цих досліджень з’явилися вишиті фрагменти сорочок київських князів Аскольда, Святослава, Володимира, гетьманів Богдана Хмельницького, Павла Полуботка, Івана Мазепи... Є зразки з улюблених орнаментів Григорія Сковороди, Лесі Українки, Івана Франка. Є намальовані творчою уявою візерунки з вишиванок Насті Лісовської-Роксолани, Марусі Чурай, Марусі Богуславки. Загалом у колекції майже 260 орнаментів. Робота над збіркою вишиття триває.
Хвилюючою була розповідь народної майстрині про громадський музей «Смолоскип», захоплений і розгромлений сепаратистами. Про втрачені там експонати виставки «Пам’ять на життя», присвячені 25-річчю Чорнобильської трагедії. Про те, як її переконали залишити окупований Донецьк.
— Виїжджати з Донецька я категорично не хотіла, — пригадує Людмила Родіонівна. — Хоч мене весь час запрошували. До Києва кликали друзі, у видавництві готувалася до друку моя чергова книга. Вплинула на моє рішення знайома, колишня донецька пластунка. Вивезли мене волонтери. Донецькі друзі переправили згодом другу частину моїх робіт. Тепер я в Києві, подорожую зі своєю виставкою Україною, знайомлю з духовною спадщиною стародавніх українських земель, якими є Донбас.
Серед численних експонатів виставки Людмили Огнєвої — вишиті картини, обрядові рушники, сорочки, панно. Окреме місце посідає серія робіт «Дерево життя». На одній із них (на знімку) — український сакральний образ дерева, вимережаний сімома диво-квітками та двома голубами. Віриться, що українське «Дерево життя» Донбасу відродиться, оживе, знову розквітне веселковими барвами на безмежному полі України-неньки. У це вірить, за це бореться нескорена донеччанка Людмила Огнєва.
Черкаська область.
Фото автора.
