Удич, мабуть, єдине село на Вінниччині, в якому нема кладовища. І раніше його тут не було. Люди помирають, як і скрізь. У нинішньому році вже п’ятьох односельців земляки провели в останню путь. Це стільки, як за весь минулий рік. Де ж знаходять померлі останній спочинок?
Хоча Удич розташоване на самому краю Теплицького району, звідси до Черкащини рукою подати, його планували зробити центром об’єднаної територіальної громади. Василь Романюк, голова Теплицької районної ради, не підтримав таку пропозицію. Крім незручного територіального розташування, навів ще один «мінус».
Остання послуга
— Ви знаєте, яку останню послугу надають у наших населених пунктах, — з таким запитанням Василь Романюк звернувся до учасників зібрання у Вінницькій облдержадміністрації, де обговорювали питання створення об’єднаної територіальної громади. — Остання послуга — це коли людину проводжають у кращий світ. А чи відомо вам, що в Удичі не можуть надати таку послугу, бо там нема кладовища. І ніколи не було. Тому померлих ховають на цвинтарях сусідніх сіл.
— Це справді так, ми не ховаємо в себе померлих, — зазначила у розмові з «Голосом України» сільський голова Удича Олена Кісар. — Село наше з’явилося ще у 1899 році, але я не чула від старих людей, щоб тут колись був цвинтар. Де ховаємо? У сусідів.
— ?!
Співрозмовниця уточнила, що нині в селі нараховується майже 900 мешканців. Із початку року п’ятеро з них відійшли в інший світ. Трьох поховали у селі Погоріла, по одному— у Росоші і Веселівці. До Росоші навпростець польовим шляхом — три кілометри. Дорогою з твердим покриттям — на два кілометри більше. А до Погорілої ще далі, кілометрів вісім. До Веселівки найближче — три кілометри.
— Як обирають село, в якому ховатимуть покійника?
— Визначають рідні, — пояснює сільський голова Олена Кісар. — Де у кого більше родичів, де хто має знайомих, у те село і везуть.
За словами сільського голови Росоші Лариси Нагожук, так традиційно склалося, що з Удича померлих ховають переважно у них на кладовищі.
— Раніше це село належало до нашої сільської ради, — уточнила співрозмовниця. — Це була одна громада. Як кажуть, все було одне. Потім вони створили свою сільраду, але цвинтаря так і не мають. Ми нікому не відмовляємо...
Нині до громади Росоші входять населені пункти Кам’янка та Кожухівка. Це невеликі села — у першому з них менше двохсот мешканців, у другому — майже триста. На запитання, чи є в цих селах кладовища, сільський голова відповіла переконливо: «Аякже, звичайно, є».
Поховали... завод
В Удичі на початку 90-х років минулого століття створили сільраду. Тоді ж, власне, виділили ділянку під цвинтар. Але дотепер там жодного поховання. Тільки хрест бовваніє.
— Рідні відмовляються ховати на цьому місці померлих, — каже Олена Кісар. — Передусім тому, що воно знаходиться навпроти відстійників цукрозаводу. Коли підприємство працювало, тут часто було чути неприємні запахи. Кажуть, що води підземні піднімалися. Втім, Удицький цукровий уже не запускатиметься, бо його власник «дорізає» обладнання.
Свого часу завод мав два автомобілі, що обслуговували і траурні процесії. Так пояснила сільський голова. Тепер, за її словами, послуги замовляють здебільшого у райцентрі в Теплику або у сусідів-черкащан з Умані. До Теплика 17 кілометрів, до Умані — понад 30.
— Наша громада найбідніша в районі, — уточнила пані Олена. — Торік бюджет становив лише 32,6 тисячі гривень. Дотації дали 80 тисяч гривень. Біда в тому, що у нас зовсім нема землі. Не маємо жодного гектара ні земель запасу, ні земель резерву.
При цукрозаводі діяв радгосп. Після його ліквідації землі роздали людям. Як саме все те робилося, чому не залишили в резерві, не знаю, бо тоді не працювала в сільраді...
Вінницька область.
