Любов та Микола Куліш ніколи не думали і не гадали, що у рідному селищі Горностаївка на Херсонщині стануть справжніми знаменитостями. Микола Дмитрович скромно лагодив сільгосптехніку, Любов Борисівна вчителювала у місцевій школі. Та після виходу на пенсію глава сімейства з головою поринув у творення краси, якою захопилися і його земляки.
Микола Куліш біля казкової галявини на своєму обійсті.
У Миколи Куліша руки завжди росли з потрібного місця — він і трактори, і побутову техніку міг полагодити. Але, вийшовши на заслужений відпочинок, Микола Дмитрович усією душею віддався новому захопленню. З сухої деревини, знайденого на звалищі старого пластику та «лисих» шин він творить справжні дива. За допомогою нехитрих інструментів і авторської фантазії самодіяльний скульптор «ліпить» сімейство лелек на гнізді, яскравих павичів та папуг, казкових істот. Від двох-трьох днів до тижня — і декоративна скульптура готова.
Автор їх не ховає в будинку, а «поселяє» за огорожею присадибної ділянки, перетворивши її на казкову галявину. Вона стала місцем паломництва дітлахів — вони тут щодня і граються, і фотографуються із неймовірними персонажами свого земляка. Власне, більше подітися їм нікуди — влітку хоч на Дніпро можна сходити покупатися, а в холоди і того немає.
Микола Дмитрович, у свою чергу, такими відвідинами задоволений -вважає їх найкращим визнанням свого таланту. Є в нього і власний прискіпливий критик в особі дружини. «Часом бачу, що чоловіка кудись «не в той бік заносить». Кажу, краще було б зробити отак, а не по-твоєму. Він бурчить — що ти, стара, у мистецтві тямиш. Але за якийсь час сам визнає, що по-моєму виходить краще», — усміхається Любов Борисівна.
Схоже, приклад родини Кулішів зміг «запалити» й інших земляків. Сусіди усвідомили, що їм теж набридло жити у сірому середовищі з каміння, цементу й цегли. Тому самі заходилися додавати власним обійстям теплих кольорів та забавок. Хтось, на радість дітлахам, поселив у дворі цілу «родину» вітрячків із звичайних пластикових пляшок, хтось на стінах та воротах хвацько вимальовує білих красенів-лебедів, як робили це діди-прадіди. Власне, з того й постало «наївне мистецтво» українського селянства, яким захоплюються поціновувачі в усьому світі.
У Горностаївці, схоже, все йде до того, що найнуднішою і найзанедбанішою будівлею тут стане... селищна рада. Вже зараз стіни та сходи цієї неоковирної споруди розтріскалися, двері вкрилися іржею, ба навіть стара вивіска зі стіни десь пропала. Тож тепер це, певне, єдиний на Херсонщині райцентр, де орган місцевого самоврядування позбувся «розпізнавальних знаків». Свого роду, унікум!
Горностаївський голова Дмитро Ляхно розводить руками: «Грошей на ремонт фасаду немає — торік усе, що в бюджеті нашкребли, віддали на купівлю твердопаливного котла та монтаж системи обігріву в будівлі селищної ради». Зрозуміло, що з грішми в усіх скрута, однак далеко не все залежить від тисячних бюджетних «вливань». Цікаво: чи дорого б стало органу місцевого самоврядування вивести своїх посадовців на вулицю — зашпаклювати найпомітніші тріщини та намалювати на стінах бодай не лебедів, а хоч якісь «розпізнавальні знаки», аби люди розуміли: тут сільрада. А не прихисток для бомжів.
Херсонська область.
Фото автора.
