У суєті буднів кмітливі непосидьки спроможні підшукати собі романтичний відпочинок усюди. На Міжгірщині, приміром, почали тусуватися місцеві парапланеристи, які на висоті пташиного польоту під дахом хмар підкорюють п’ятий лазуровий океан Землі.
49-річний Олексій-Йонас Станкевічус (на знімку) за походженням литовець, а родом із Підмосков’я. Одружився у Міжгір’ї, нині за безробіття, незважаючи на кілька спеціальностей, на ринку в райцентрі перебивається заробітком з реалізації періодичних видань. За натурою хрестоматійно скромна і добродушна людина. І, звичайно, з розряду смільчаків, бо, не боячись висоти, активно зайнявся екстримом — ширянням у повітрі. Мотив пояснює просто: «Мені, як майже кожному, ще з дитинства мріялося політати».
Щоправда, як зізнається, до небесного адреналіну його підштовхнув піонер парапланеризму в глибинці — сезонний робітник Михайло Фізер із сусідніх Соймів, який уже став другом. Не приховує Олексій-Йонас Атанасович і того, які емоції охопили його під час першого старту з гірського масиву на околицях села Репинного: дебютне кількахвилинне «плавання» у повітрі завершилося приземленням у тернистих кущах. «Страх страшенний на землі блискавично змінився на небесне блаженство»... А одного разу трапилося так, що десантувався на... бук. Сам зліз із дерева без проблем, але літальний апарат вагою майже півтора десятка кілограмів знімав довго. І з нервами.
Легше стало після знайомства з ужгородцем Андрієм Чмельовим — досвідченим фахівцем цього діла, який не поскупився на уроки і розсекретив авіанауку: зокрема, навчив азів пробіжки, вміння управляти стропами, ефективно використовувати силу повітряних потоків. До речі, у цьому екстремальному виді спорту і відпочинку хоч-не-хоч, а щоразу доводиться, як кажуть, вичікувати з моря погоди. Насамперед — аби стан атмосфери був безтуманний. І, звісно, заняття неможливі за відсутності вітру.
Але, як запевняє Станкевічус, верховинські виднокола мають ідеальний клімат. Недарма у селі Пилипці вже вкотре проводиться розіграш кубка Карпат, у якому міряються майстерністю і спортсмени-співвітчизники, і закордонні гості. Географію арен змагань можна і розширити, бо тут, куди не кинь оком, усюди сприятливе підхмар’я. Злітати можна з таких гір: Кам’янка, Дарвайка, Кук, Чорна Ріпа, Гимба.
Але парапланеризм із фінансової точки зору — задоволення не з дешевих. Щоб мати в арсеналі необхідне спорядження, та ще й суперякісного ґатунку, сучасному ікарівцю треба викласти щонайменше 50—60 тисяч гривень, а то й усі сто. Але як є бажання, то кошти для його реалізації знайдеш (фанатики неба заради мрії видобувають їх і з-під землі).
Олексій-Йонас із гордістю перелічує своїх відважних аматорів-соратників — це Василь Токар, Роман Цендра, Костянтин Біланинець. Між іншим, цьому заняттю будь-який вік підвладний, і фізичні вади йому не на заваді. Подейкують, що серед прихильників парапланів є й 70-річні, а ще в їх лави — важко повірити — затесався один сліпий одесит...
Пересвідчуюсь, що для Станкевічуса парапланеризм — то вже своєрідний наркотик. Із нетерпінням очікує вихідних, аби з побратимами із любові до екзотичної і водночас ризикованої справи вирушити у похід на вершини і на крилі з підвісною системою досягти нового особистого успіху маршрутного польоту (рекорд світу — 360 км).
Родина Станкевічусів по-різному сприймає небезпечну пристрасть глави сімейства. Дружина Тетяна — бібліотекар за фахом — хвилюється, коли чоловік пізно повертається зі свого «хворобливого авіашоу». А сини Антон і Денис уже серйозно натякають, що обов’язково успадкують татове захоплення.
Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ, Василь НИТКА.
Фото Василя ПИЛИПЧИНЦЯ.
Міжгір’я Закарпатської області.
