Ганні Антонівні ПАСЬ із Рівного 84 роки. А коли їй було 70, на ювілей до неї завітав племінник Володимир. Тоді він втішав іменинницю, яка жила одиноко: мовляв, нехай не переживає, на старості її самотньою не залишить. Так і сталося. З тією лиш різницею, що Володя уже одинадцятий рік прикутий до ліжка після страшної аварії!

Портрети на стіні...

У тісненькій кімнатці їхні ліжка поруч. Між ними вузенький прохід. З одного боку вікно на захід, в яке не потрапляє сонце, з другого — глуха стіна з образами та фотографіями рідних.

— Це мої батьки, — каже господиня тісної однокімнатної оселі, показуючи на пожовтілу картку із симпатичною парою. — А ось це племінники, такі ще молоді, але, як не сумно, вони вже один за одним покинули цей світ. Ми дивимося на них, згадуємо, оплакуємо. А вони наче наказують нам: «Те, що не дожили ми, доживіть ви». Стараємося. Але ой як це важко! Мені і вдень, і вночі чути, як Володя переносить біль. А він почувається тягарем, бо самотужки не поїсть, не вип’є води, із ліжка не встане, навіть не повернеться на другий бік. Але повірте: він для мене не тягар! Скільки матиму сил, доглядатиму за ним.

Чорна смуга

У 2006 році маршрутка, в якій Володя їхав на заробітки, потрапила в аварію. Шансів на виживання для постраждалого, в якого, окрім множинних травм, «знесло» частину черепа, фактично не лишалося. Але Ганна Пась, яка взялася опікувати племінника-сироту, не полишала надій на порятунок. Вона, працюючи на той час медсестрою в лікарні у Рівному, потурбувалася про одну операцію, другу, третю. А перша реальна надія на виживання з’явилася, коли травмований після трьох місяців на апараті штучного дихання почав самостійно дихати. Відтоді крок за кроком Володя кріпився. Утім, не настільки, щоб обходитися без опіки. Надалі ж, коли постало питання про те, хто за ним (можливо, всеньке життя) доглядатиме, Ганна Антонівна без вагань промовила: «Я».

— Мені тоді було дуже боляче, — каже опікунка, — бо за одну мить обірвалися усі плани, які виношував племінник. Він їздив на заробітки заради сім’ї. Заробляв там дуже добре. Купив квартиру. Спочатку малу, потім велику. Здавалося б, живи та тішся. Але якось спіймав жінку на зраді — змушений був розлучитися. Попросився до мене на прожиток. Я його як сиротину прихистила. А коли став інвалідом, теж із лікарні забрала до себе, бо хто ж про нього, бідолаху, подбає. Ось так під одним дахом уже більше десяти років. Наших пенсій на життя, звичайно, не вистачає, але якось терпимо. Заодно дякуємо добрим людям, які помагають: то підгузками, то продуктами, то вставленими дверима. Прощаємо людей злих, які, на жаль, теж є. Бо як інакше назвати тих, хто вкрав із нашої квартири телевізор та холодильник... Бог їм суддя!

У Київ по правду

У свої 84 роки Ганна Антонівна, попри зайнятість опікунством, старається знайти час і для помочі іншим. Зокрема, вона як колишня медсестра не відмовляє тим, хто попросить зробити укол чи поміряти тиск. На диво активною є і в громадському житті — підтримує демократичні та антикорупційні процеси...

— У моєму житті склалося так, що весь час доводилося боротися за правду, — каже рівнянка. — І коли була секретарем, а потім головою сільради у своєму рідному Зарічненському районі; й особливо, коли після закінчення училища працювала в Сарненському районі в допоміжній школі-інтернаті. Там перебувало 265 діточок. Мало того, що вони були обділені від природи, так над ними ще й знущалися. Харчували дуже погано. Тим часом начальство «списувало» кабанця за кабанцем. З усім цим неподобством я зіткнулася наяву. Вказала на це начальству — не допомогло. Поїхала в обком — там теж не зреагували. Тоді я, не довго думаючи, вирушила в Київ — до самого Петра Шелеста, першого секретаря ЦК. Пробилася до нього на прийом, розповіла про ситуацію, попросила допомоги для діток. І вона, ця допомога, не забарилася. Тоді за нехлюйське ставлення до вихованців полетіло чимало голів. А я була щаслива, що для дітей побільшало добра, тепла і правди...

Пам’ять про в’язня

Доки Володя, прийнявши ліки, заспокоївся, не стогне і не марить, Ганна Антонівна розповідає ще одну історію, пов’язану з її родиною, а точніше — з братом Іваном:

— Нас у батьків було семеро: п’ятеро дівчат та двоє хлопців. Жили ми у Муравині, присілку Зарічного. Там нас і застала війна. Німці відправили Івана та Петра як остарбайтерів у Німеччину.  Надумали хлопці втікати. Тільки ж за день до втечі Іван травмував ногу, тому Петро його ніс на собі. Ніс довго, аж доки їх почали наздоганяти фашисти з собаками. Іван сам попросив, щоб Петро покинув його, бо двом не втекти. Ось так один «скрився», а другого посадили в тюрму. Невдовзі і з тюрми Іван спробував визволитися. Знову не вдалося. Цього разу на нього чекав карцер і карний табір... Коли скінчилася війна, мама довго не знала про долю сина. Але якось із Лохниці через людей переказали, щоб хтось із нашої родини прийшов до тамтешнього поселенця, який живим вернувся з концтабору. Пішла мама. Виявляється, отой селянин і наш Іван були в таборі в одному бараці. Разом виходили на роботу, разом ходили в лазню, разом опинилися в ній останнього судного дня. Тоді, саме перед наступом радянської армії, німці почали спалювати полонених. У тій же лазні — током. Хлопці в новій, щойно виданій білизні, йшли нібито митися, а насправді — на вірну смерть. По одному їх заводили всередину. Мій брат був у черзі третім з кінця, за ним — білорус, а останнім — отой самий лохнинець. Він на власні очі бачив, як Іван пішов на погибель. А йому просто неймовірно пощастило. Тільки-но зачинилися двері за білорусом, як не стало світла, довкола залунали вибухи, стрілянина. То радянські війська захопили табір і хтось вимкнув електричного рубильника. Так і врятувався чоловік. Один із цілої тисячі. А від нашого Івана лишилася тільки грудка попелу. І світла пам’ять про нього. Як і про іншого брата, який на війні дістав п’ять поранень, а шостого не переніс...

Євген ЦИМБАЛЮК.

Фото автора.

Млинів Рівненської області.