Сергій Олексійович охоче погодився говорити «про приватне». Його відкритість для преси певною мірою мало не зірвала інтерв’ю для «Голосу України», бо наше спілкування у кулуарах Верховної Ради телевізійники переривали декілька разів, наполягаючи на гарячих коментарях. Проте Сергій Олексійович після кожного свого виступу «у кадрі» знову повертався до розмови про своє життя-буття, про рідних та близьких, про захоплення і підкорені вершини...
Фото надане
прес-службою народного депутата.
— Я — позафракційний депутат із Маріуполя, — розпочав Сергій Олексійович. — Був власником і засновником великої корпорації «Індустріальний Союз Донбасу», до цього очолював зовнішню діяльність на комбінаті «Азовсталь» і зробив це підприємство одним із найпотужніших в Україні...
— Приватне — це про родину...
— Маю дружину, дві доньки. Старша — Катерина, менша — Тетяна. Обидві вчилися в Маріуполі, потім — у Києві, закінчили Київський національний університет. Одна опановувала економіку і менеджмент, друга — міжнародну економіку. Тепер доньки живуть і працюють у столиці. Старша вийшла заміж, вже має синочка. Сергійку днями виповнилося сім місяців. Менша поки що незаміжня, працює, займається бізнесом. Я нині підприємництвом не займаюся, а мені ж треба комусь було передати свою справу. Тепер це ремесло опановує донька. Нині з’явилися у бізнесу проблеми, тож від неї залежатиме, як із цим упорається...
— На яких цінностях виховувалися ваші діти?
— Мої донечки — правильні, ввічливі, привітні... Жодного разу жодна з них не втрапляла в якісь інциденти чи скандали. І маю надію, що не втраплятимуть і у подальшому.
— А хто ваша дружина?
— Звуть її Ольга. Познайомилися ми на заводі «Азовсталь», коли були молодими. Я працював у мартені, а вона — в заводоуправлінні. Ми спілкувалися по роботі, потім — і телефоном, а десь за півроку мене теж перевели в заводоуправління... Спілкування стало більш тісним. Ми разом із 1974-го, тож скоро вже 43 роки, як побралися...
— Чи є у вас хобі і чи вистачає на нього часу?
— Моє хобі — це спорт, я ним дуже активно займався у молоді роки. Футбол, альпінізм, велоспорт... Коли знаходиться вільна годинка, то намагаюся й тепер хоча б раз на тиждень сходити у спортивний зал, інколи вдається і двічі на тиждень. А коли буваю за кордоном, у відрядженні, то полюбляю сісти на велосипед і трохи «поподорожувати» видатними місцями. Вважайте, що спорт — це моє хобі по життю.
— Альпінізм? Досить рідкісне для наших рівнинних просторів захоплення. І які вершини підкоряли?
— На Кавказі всі вершини підкорив, у тому числі й головну — Ельбрус. Зізнаюся, Ельбрус не такий уже й важкий, як дехто собі уявляє. Але підкорював я його у молоді роки, коли навчався — тобто давненько...
— Розкажіть про батьків.
— У батька родина — з Криворіжжя, мама — з Донецької області, Артемівського району. Там і їхні батьки народилися. Одружилися вони в Маріуполі. Так вийшло, що тато свого часу роз’їжджав по всьому Радянському Союзу у пошуках кращого життя. Під час столипінської реформи мої дідусь і бабуся опинилися у Сибіру. За шість років важкої праці вони заробили деякі статки. А потім їх почали розкуркулювати. Вони вимушені були покинути усе нажите майно і пуститися у мандри великою країною. Так доля привела їх до Маріуполя. Там вони й познайомилися. У 1948-му — побралися. Потім у них народилося троє синів. Мій старший брат Володя, середній Олександр і я. Тож нас було, як кажуть, три брати — три Кіндрати.
Додам, що наша родина дуже дружна, у нас не заведено було сваритися і — не дай Боже — матюкатися! Жили ми з дідусем та бабусею у передмісті Маріуполя. Усі працювали, у нас був город. Ця місцина славилася своєрідними аграрними традиціями, і саме тут була розвинута власна аграрна індустрія. Усім, хто працював на землі, вистачало коштів на те, щоб і утримувати родини, і навчати дітей, і навіть будуватися. Але, зізнаюся, ми всі тяжко трудилися на землі, особисто я активно допомагав батькам десь років сім, поки не пішов на виробництво.
До речі, моя мама — Тетяна Іванівна — ще жива, їй уже 92 роки. Вона усе життя тяжко пропрацювала, і ще донедавна сама поралася на своєму городі. На Великдень та інші великі свята ми, як правило, у матусі в Маріуполі гостюємо...
— А як відпочиває народний депутат і його родина?
— Раніше — у Криму відпочивав. Я будував там парк, тож їхав на півострів: і відпочивав, і будував одночасно. Туди ж з’їжджалася і вся моя рідня. Так виходило побути в безпосередній близькості до моря один-два тижні. А тепер відпочивати майже не вдається... Дуже велике завантаження і в країні, і по роботі в парламенті. Тож часу на відпочинок практично не виділяю.
— А вихідні як проводите?
— На жаль, вихідних теж практично немає. Коли я в Києві, то у вихідні у мене, як правило, тренажерний зал, потім — робота. Суботнього дня я зазвичай працюю до 22-ї, у неділю до 18-ї — 19-ї. А у будні раніше 23-ї рідко звільняюся.
— У вас є домашні улюбленці?
— Є. Багато собачок... Зараз — чотири. Усі — дворняжки, усіх їх урятувала донька. Вона постійно рятує песиків, їх завжди на подвір’ї чимало, а потім прилаштовує у добрі руки. Як правило, їх лікують, відгодовують, стерилізують, а потім підшукують їм господаря.
— Це молодша донька переймається безпритульними тваринами?
— Ні, старша. Узагалі-то обидві доньки люблять тварин. У них у дитинстві були і собачки на утриманні, і котики. Домашні улюбленці, погодьтеся, роблять нас добрішими, турботливішими, і я вважаю, що вони мають бути в кожній родині.
— Особисто любите куховарити?
— Ні, на це немає часу. А дружина готує, звісно, як кожна господиня. Узагалі-то я у їжі не дуже великий гурман, полюбляю прості страви — оселедці, картоплю, борщ, кашу. Я абсолютно спокійно ставлюся до їжі.
— З братами родичаєтеся?
— Старший брат помер. А з середнім родичаємося, ми ж одна сім’я. Ми завжди разом...
Розмову записала Ірина ЛЬВОВА.
