Упродовж останніх років на запрошення родичів, друзів, сусідів випало мені побувати на одруженні їхніх синів і дочок. У кафе, їдальнях підприємств громадського харчування, у просторих спортивних залах шкіл, під наметами святкових куренів. На півсотні, сотню, півтори сотні осіб. Якось на одній із таких весільних урочистостей похилих літ жінка, котра свого часу опинилася в Торонто, а на схилі життя навідалася до отчого краю, повідала: багатьом канадцям (і небідним!) непосильні такі масові весілля, як в Україні. А найбільше подивувало гостю те, що в сучасному весільному обряді на рідних теренах (на відміну від того, що було у часи її юності) фактично не залишилося місця для пісні.
Ні, повністю пісні не зникли з весільної феєрії. Пригадується, якось під час реєстрації шлюбу особливого шарму додали самодіяльні митці, заспівавши «Ой стелися, доріжко...», «Веди, наречений, до шлюбу...», «Не впади, порошино...», «Ви серцями покохались...». І все ж, рідко коли в палацах урочистих подій чи під час застілля можна почути живу пісню.
У повоєнні роки, на які припало моє дитинство, спочатку в молодої, а потім — у молодого лунали сумовито-величальні, зіткані з поезії слова і музики, а ще дотепні, з гарними примовками, весільні пісні. То був своєрідний театр. Під час розплітання дівчатами-дружками коси нареченої звучало:
Як я в косах ходила,
То я вас не просила,
А тепер вас прошу:
Розплетіть мені косу.
Не обходилися без пісень пришивання старшою дружкою квіток до вінка нареченої, благословення, від’їзд її до молодого, перезва і, звісно, жартівливі передирки-перекори між сватами і дружками, пісенні дотинки музикам. Шкода, що унікальний пісенний матеріал автентичного весільного обряду залишається, по суті, тільки в пам’яті небагатьох людей.
Тепер лише уламки справжніх народнопісенних шедеврів опоетизовують пошлюблення молодих. На одному з весіль гарним запам’яталося пісенне пошанування батьків наречених та їхніх хрещених — піднесення куховарками в однакових урочистих строях на великій пічній лопаті, що давно вже вийшла з ужитку, весільних шишок під спів:
Ой казали люди,
Що я не почесна,
А я сиджу за столом,
Моя мати хресна.
А на іншому весіллі роздавання короваю й обдаровування молодих стало красивим дійством під схвальні пісенні вигуки:
Дружко коровай крає,
Срібний ножик має,
Золотую тарілочку,
Обсилає родиночку.
Побажання щастя та лебединої вірності урізноманітнили жарти:
Даруємо молодому
дугу,
Щоб не заглядав
на другу,
А молодій — коня
вороного,
Щоб не заглядалася
на другого!
Треба додати, що пісенні мелодії супроводжують танці. Бо як же без них?! Нерідко на пропозицію вокально-інструментального ансамблю, нехай лише з двох-трьох осіб, хто-небудь із весільних бере у руки мікрофон і не без успіху виявляє свій непересічний вокал та артистизм. Проте решта лише злегка підспівує.
Через урбанізацію життя майже всуціль замулюються джерела самобутнього обряду, що дійшов до нас із прадавнини, марніє дивовижний огром народної мудрості, виплеканої предками мелодики... Адже у різних регіонах України створено понад дві тисячі величальних і жартівливих, насмішкуватих і зичливих весільних пісень! І це наша неймовірна спадщина!
За нинішньої раціональної доби мало підстав сподіватися, що весілля знову прикрасить неповторний місцевий пісенний колорит... І все-таки жива народна пісня не втратить громадянства, не зникне з пам’ятного для молодят церемоніалу, якщо нею опікуватимуться представники обрядових комісій і сервісу, розпорядники і, найголовніше, безпосередні учасники свят.
Микола АТАМАНЧУК,
член Національної спілки журналістів України.
Київ.
