У Вінниці проживає подружжя фронтовиків: ветерану — 98, дружина на три роки молодша. Побралися вони у Берліні у травні 1945-го. Цей шлюб скріпив командир частини, де боєць служив артилеристом, а вона — медсестрою. Сталося це на розвалинах рейхстагу. Поруч поставили стіл, щоб можна було виписати документ...
На жаль, фронтовики відмовилися від зустрічі з журналістом. Внучка, яка часто буває у дідуся з бабусею, щоб допомогти приготувати їжу, прибрати у квартирі, каже, що старенькі не хочуть зайвих хвилювань. «Вони могли б багато розповісти, — пояснює пані Ольга. — Незважаючи на вік, мають непогану пам’ять. Зберігають багато епізодів часів минулої війни. Але... бояться...
— Чого?!?
— Бояться, що після публікації до них, старих і немічних, можуть навідатися непрохані гості, — уточнює співрозмовниця. — Коли оприлюдните прізвище, дізнатися адресу буде нескладно. У війну їм не так було страшно, як тепер. Це я передаю їхні слова. Тоді вони знали, де ворог, а де свої. А нині, буває, нелюди гірше фашистів знущаються над старими беззахисними людьми. Вони чують про такі факти по радіо, тому бояться.
Не вдалося переконати стареньких і домовитися про зустріч також їхній доньці із зятем. Вони пишаються фронтовиками. Кажуть, нині є такі, які й пороху не нюхали, але видають себе за учасників війни і в День Перемоги йдуть у перших рядах. Справжні фронтовики вже не мають сил. «Та й скільки їх, таких як наші, залишилося?!» — запитує донька ветеранів.
Попросив у близьких рідних хоча б знімок. Це прохання теж відхилили.
— У них є не тільки фотографія, — продовжує внучка. — Дідусь перед війною саме вступив в архітектурний інститут. Має хист до малювання. То він там, у Берліні, в 45-му написав свій автопортрет. Каже, зробив це так: в одній руці тримав невелике люстерко, а другою тим часом робив начерки олівцем. Малюнок зберігся дотепер.
Війну пройшов від першого й до останнього дня. Після капітуляції фашистів вступив до військового училища, згодом закінчив військову академію. Став професійним військовим. Життя провів, як каже, на колесах — від гарнізону до гарнізону. Завжди поруч із ним була дружина. Службу закінчив у званні полковника.
Прикро, дуже прикро, що не вдалося зустрітися з фронтовиками і записати їхні спогади. Не йдуть із голови слова про те, що ветеранам нині страшніше, ніж у роки війни.
Вінниця.
