Часто подумки повертаюсь у ті далекі часи повоєнного дитинства — голодного, холодного й сирітського, але повного надій на краще: пекельне лихоліття залишилось позаду й відчувалися симптоми ліпшого життя. Та все ж село бідувало: у війну все можливе віддавали фронту, а в повоєнний час — країні на відбудову сплюндрованих міст і підприємств. А через рік опісля завершення війни, чи не навмисне, — жорстокий повсюдний неврожай і голод.
Маторженики з подрібненої лободи й кураю з пучкою борошна вважались ласощами і були не в кожній хаті. Багато людей пухли, особливо — старші. Що могли, віддавали дітям, а самі голодували. Щоб якось вижити, малі відшукували в довкіллі щось їстівне. Добирались до сорочих і ґавиних гнізд і забирали яєчка, із нірок виливали ховрашків, обдирали їх, а м’ясце варили. Глушили рибу снарядами й мінами, та іноді й самі при цьому гинули.
З нетерпінням чекали весни й смакували спичаками — солодкуватими стрілками очерету. У плавнях збирали дикий часник і щавель. На лісових галявинах відшукували недозрілі суниці, не гребували ґудзиками придорожніх калачиків. Жували кислючі зелені абрикоси та яблука. Дитячі зубки перетирали все, що потрапляло на очі. Рідна земля плодами своїми допомагала вижити.
Пам’ятаю, навесні голодного 1947-го не мали картоплі для посадки, тож посадили самі її вічка. За ризик природа віддячила досить хорошим врожаєм.
Пам’ятаю, як виручала ступа. Батько був вправним столяром, а мама добре шила. Якщо їм таланило заробити хоч жменю збіжжя, я мав роботу: стовкти на кашу чи для супу.
А мені лише дев’яте літечко минало. Худенький, носатенький, хворобливий. Стою на ступі, через силу ніжками натискаю на товкач, шугаю й шугаю ним у пащу ступи, де шурхотять зерна кукурудзи чи проса, сухі стебла лободи чи кураю.
Щоб не марнувати часу, вправляюся у вимові звуку «р», замість нього маю якесь «кгх». Я до сліз ображався, що мене дражнили гаркавим. Немов я в цьому винен. Підказали, що можна виправити дефект. На відлюдді, вдома чи на вулиці безперервно кричу: «Ррр! Крррук! Бррат! Крріль! Кррупа! Ребрра»!.. Час від часу зупиняюсь і заглядаю до пащі ступи: чи стовклися зерна, чи готова крупа. Постійно зупиняюсь, бо не вистачає малечих сил гупати важким товкачем. Та ще й чую по-гороб’ячому дзвінкий лемент друзів, які збираються біля млина за кладовищем — на нашому вигоні, де було місце хлоп’ячих забав.
Лиш дотовк — мерщій до гурту. Тільки-но почали грати в ховайла, де не взявся Вітько Мордатий. Весь — сяючий, у руці демонстративно тримає гарного окрайця справжнього запашного білого хліба, змащеного олією і притрушеного льодинками солі. Стало не до ховайла. Обступаємо Вітька й, немов заворожені, прикипаємо очима до цього шматка. Навіть недійшлий Вовчик, що, зголоднілий, не мав сили бавитися з нами, а лише сидів над стежкою й сухою стеблиною молочаю щось креслив на ній, ледь піднявшись на ніжки-ходульки, підповз до гурту. Його синюшне личко з гостреньким носиком застигло, зосередившись на Вікторовій пещеній руці з чарівним запашним куснем. З маленького засмаглого ротика потекла безбарвна цівочка...
Вітько любив цю мить: він — у центрі уваги гурту й відчуває свою зверхність над нами. «Ну що, братва, — каже, урочисто підійнявши руку зі скибкою хліба над голомозими головами, — розіграємо?»
Наївшись удома, він хотів покомизитися над нами, довести зголоднілих звірят до нестями. Батько його працював ковалем, а згодом, як виявилось, іще й перебував у банді, яка грабувала людей, магазини й склади заготзерна. Купаючись у розкошах, Вітько не знав ціни крихті хліба, тому й брав його на вигін побавитись. Хто з нас виконає його забаганку, першим відкусить, скільки захопить зубами, потім — решта по черзі. Потрібно було повиснути на крилі вітряка і якомога довше утриматись, добігти між могилками до кінця кладовища й назад, пробігти до перехрестя доріг, несучи на собі товариша, якомога більше разів відтиснутися на слабеньких руках чи побороти товариша без підніжки — словом, усе, що спаде на думку малому дурисвіту.
«То що ми сьогодні зробимо?.. О, я знаю: треба з’їсти шматочок отого свіженького кізяка, що під млином».
Цього добра завжди було там удосталь.
«Та ти що, сказився?! Хіба це можна? Сам спробуй!» — стали ми обурюватись, наступаючи на нього.
«Ну, не хочете свіжого, то можна сухого. Хто перший? Що, слабо?» — Вітько підступно посміхався, зневажливо свердлячи нас безбарвними оченятами.
Ми стояли в нерішучості, поглядаючи один на одного: такого не очікували.
«А можна я з’їм?» — почувся по-мишачому писклявий голос Вовчика, який жадібно поглядав на заповітну скибочку.
«Ну, добре, здохляка, валяй!» — знічев’я погодився Вітько.
Вовчик скрючився над сухим кізячком, прозорими тремтячими пальчиками відломив шматочок, прикрив очі тремтливими віями, розкрив синюшні пересмаглі губенята й поклав до рота. Вмить обличчя його зморщилось, як печене яблуко, горло судомно заходило. Вовчика навпіл переломило й вирвало чимось чорним із кривавими прожилками. Хлопця корчило, трясло, а ми навколо безпорадно юрмились, не знали, чим допомогти.
«Чого він, дурний, заходився? Може, хтось інший візьметься?» — не вгавав Вітько, немов не помічаючи, що з хлопцем коїться.
«Ти що? Ти бачиш, хлопцеві погано?! — збуджено заволали ми. — Ану, братва, давайте вріжемо йому в пику, щоб знав, як дражнитись!» І хижо накинулись на призвідника з кулаками. Той ураз зробився проворним і гайнув до густого садка в обійстя. Кусень хліба кинув на землю, та це не зупинило нас, ми гнались аж до хати. Він шмигонув до неї й защепнувся. Голосно волаючи, ми погрюкали в двері й повернули назад, шкодуючи, що не наздогнали, щоб помститися за Вовчика. Повертаючись, підібрали виваляний у пилюці окраєць і понесли малому, та він кволо відвів його від себе й ледь чутно попрохав: «Додому...»
Ми підхопили в’яле легесеньке тільце й потягли до знесилених дідуся й бабусі, які навіть не звернули уваги на стан онука. Вовчик кілька днів хворів, лежачи на лаві, після чого, не приходячи до тями, забувся. Замість труни його поклали до снарядного ящика. Він лежав посірілий і маленький-маленький, сухенький, мов трісочка. Ми йшли за ним із тихими сльозами повз млин до кладовища, де звикли бавитись... На дерев’яному хрестикові хтось випалив напис: «Лавецький Вова. 1940—1947». На крихітну могилку все літо ми клали польові квіти. Нам чомусь більше не кортіло бавитись на вигоні біля млина.
Зі спогадів дитини війни Миколи ЛУКОМЦЯ.
Деріївка
Онуфріївського району
Кіровоградської області.
