Із вечором на крилах у любові
Знов линуть колискової рядки —
Так ніжність дарувати
в кожнім слові
Лиш можуть українськії жінки!
Глумились над красунями татари,
В неволю обертаючи роки:
Гарем, немов тяжка
небесна кара, —
І це пережили тоді жінки.
Усе було в тяжкій жіночій долі,
Війна косила просто на очах,
А скільки було витягнуто з поля
Солдатів на жіночих цих плечах!
І голоду страшна і чорна паща
Усіх переминала на кістки...
Та витримали з вірою у краще
Це наші українськії жінки!
Косу заплела — і в широке поле,
Між тим корова, гуси...
й знов зірки;
Назавтра сапа, сіно...
Чуєш, доле? —
Це наші українськії жінки!
Настане мить — і піснею озветься
До неба й трав,
мов лагідний струмок.
Сльозина непомітно навернеться,
Як чуєш українських ти жінок.
...І інша часом котиться сльозина
Від болю, що запікся за роки,
І плаче поряд злякано дитина —
Й це знають українськії жінки.
Засяє день — і погляд заясніє,
І вишиє іще один стібок,
Бо душу українську вкласти вміє
У ружі й мальви кожна із жінок.
А може, від нестатків —
до чужини:
Сеньйорам в найми, може,
й «хазяям».
І ці вдається витримать хвилини
Вкраїнським обездоленим жінкам.
Усе знайдуть їх руки роботящі:
Безмежжя бурякове по рядках,
Життя чужого виморені хащі...
Печать якась на дивних
цих жінках...
Буває й так: як кажуть,
«від любові»
Синіє знак, бо ж є чоловіки...
І біль зі злом
у кожнім-кожнім слові —
Прощають все вкраїнськії жінки.
Смачні сюрпризи,
солодощі, страви —
Все до ладу,
як у найкращих снах.
Чого ж іще вишукувать лукаво
На цій землі у змучених жінках?
Вони ж самі будують і навчають,
Перуть, мовчать,
сміються, навпаки,
І все-таки
по-справжньому кохають!..
То правда — незвичайнії жінки!
Чому ж отак?
Народжуються люди,
Всміхаються світанням й до зірок,
А потім розпач рве
нестерпно груди
В красунь отих, у наших же жінок!
Вкраїнонько, забута Богом мамо,
Зіпнись на ноги, вмийся у ріки!
Чекають цього кинуті віками
Матусі й сестри,
доньки і жінки!
Інна ГОНЧАР.
Фотоетюд Юрія ПЕРЕБАЄВА.
