Батюшка Феоктист під проводом Української православної церкви (Київський патріархат) відкрив уже чимало церков у різних районах області. Дав Богові обіцянку заснувати сто церков — із власної ініціативи і стараннями своїх учнів. Освячена нещодавно церква в Івангороді Олександрівського району — теж із того списку. Нинішнє місце служби і проживання протоієрея, Сорочанове Бобринецького району, — в першій його десятці.

 

На знімках: батюшка Феоктист та церква в Сорочановому.


Фото Івана КОРЗУНА.

Найкрасивіше місце на землі


Їдемо степовою дорогою від Витязівки до маленького села, де ні магазину, ні пошти... Сорочанове постаріло: 2012 року в тутешній початковій школі залишилися... два учні. Тому її «скоротили», дозволивши монахові, який тоді служив в Олександрії, використовувати приміщення як монастир. Комплекс цей на своєму віку чим лише не був, а почав служити людям понад сто літ тому як панський маєток. Окрема будівля, де був клас трудового навчання, з легкої руки батюшки та його помічників стала церквою. Звісно, це не Собор Святого Петра. Та й Сорочанове — не Рим. Але серед шести десятків його мешканців є ті, хто постійно ходить до свого маленького храму. Цією ж дорогою пішли до ікон жителі Бобринця, сусіднього Єланця Миколаївської області, інших сіл. Про батюшку знають аж у Каніжі Новомиргородського району, де він узявся творити недільну службу. І хоч від Сорочанового до Каніжа далеченько, встигає на два райони. А ще допомагає гайворонській та світловодській церковним громадам, не залишає без уваги церкви в Балахівці, Водяному Петрівського району, Білозерному Новгородківського, Олександрії...


«Приглядаючи місце для майбутньої церкви, ми приїхали сюди з владикою (йдеться про єпископа Кіровоградського та Голованівського Марка), оглянули місцину і зрозуміли, що гарнішої природи у світі немає, — розповідає батюшка Феоктист, назавжди прив’язаний душею до цього сільця, ставка в низині, скромного клаптика землі, на якому стоїть церква з подарованими людьми іконами і ростуть овочі для монастирської трапезної. — Зі мною попервах було шестеро бажаючих жити і служити при храмі. Двоє вирішили постригтися в ченці. Але не кожному дається вести життя скромне, відмовившись від усього, що подобалося й спокушало...»


Тут людям раді


Один із посвячених згодом повернувся в мир, а інший перебрався у Волинську єпархію. Нині в послушниках ходить Віталій, вчорашній мешканець Жовтих Вод. Їх із Дніпропетровщини до монастиря пристало двоє. Є ще Сашко, дипломований кухар, він для нас приготував смачні млинці. Щоправда, настоятелю здалося, ніби олії, як для посту, було забагато. Але то на його смак, а ми — люди прості...


Олександр порається на кухні, обрізає дерева. А Віталій поки що прикутий до ліжка. Він зламав ногу і тепер смиренно залишається сам у спальні. Тут навіть телевізор є. Мешканці монастиря раніше щодня дивилися новини. Нині, з огляду на їхній емоційний зміст і на потребу в тиші духовній, часто пропускають. Ще кому добре, то це куркам і качкам, їх відгодовують на господарському подвір’ї мешканці вчорашньої школи. Між іншим, піст впливає на раціон. Птиця не скаржиться. А от котів Біляша, Персика, Скиглю та Мусю, як і собаку Дракона, це, мабуть, дратує. Але вони вдають, що змирилися й харчуються Сашковими млинцями і рослинними супами. Коти, особливо Скигля, охоче йдуть на руки тим, кому довіряють. А довіряють тут усім, зустрічають гостинно. Є кілька кімнат, частково вмебльованих. Не п’ятизірковий готель, але ліжок вистачає для 10—30 душ гостей (а приїздять для сповіді, відпочинку, допомоги по господарству, порятунку, усамітнення).


Не скучають


Батюшка думає, як завершити процедуру передавання цієї будівлі на потреби Української православної церкви офіційно, юридично. Тутешні фермери готові допомагати в ремонті й оснащенні монастиря (і вже чимало зробили), але мешканці повинні мати упевненість у тім, що і завтра ця територія служитиме місцем молитви.


«Питаєте, чи нам тут не скучно? — усміхається батюшка Феоктист. — Віруюча людина ніколи не лишається на самоті, бо постійно розмовляє з Богом. Та й роботи в нас із хлопцями вистачає...»


Отже, контактів зі світом сорочанівський настоятель не уникає. Він готовий покласти на себе ще більше роботи — для зцілення душевних і фізичних хвороб прихожан. Цей його талант до зцілення від напастей свого часу й привернув увагу городян і селян до ієромонаха. До нього везли здебільшого тих, кого ми часом називаємо зуроченими, узагальнюючи і «діагноз», і його причини. Хоча на практиці все досить конкретно.


«Торік на кілька тижнів приїздили люди з Миколаївської області, — оповідає священик. — Старенькі мама з татом і їхній уже немолодий син. Оселилися тут, молилися з нами... Батьки, поки живі, хотіли допомогти своєму сину, що роками займався... непотрібними речами. І не до Бога по поради звертався. Той чоловік ходив тут у гамівній сорочці, бо справи його нині геть кепські... Мені не вдалося зцілити його. А багатьом Божою милістю допоміг. У цих проблемах, до речі, однаково винні батьки і діти. За знедолене мамою і татом чадо завжди береться сатана».


Батюшка сам має трьох дітей. Старший син, Сергій, закінчує духовну академію і невдовзі служитиме в Каніжі, менший, Андрій, також прямує на службу до Бога, але довшою стежкою, донька, Катя, має свою дочку, п’ятирічну Олечку. Батюшка Феоктист хоче розширити монастир, добудувати нове приміщення на колишньому шкільному стадіоні. А ще — збудувати окрему каплицю на кам’янистому березі ставу. Сюди могли б приїжджати хворі люди — пожити, помолитися біля води.


Нам і своїх забобонів вистачає


Цікаво, що сорочанського храму (та й кількох інших) могло б і не бути. «Після завершення навчання в Біблійній Лізі я цілком вільно міг би поїхати до Африки чи Південної Америки, але вчасно збагнув, що тут потрібен не менше. І забобонів у нас, мабуть, не менше, ніж у тих країнах, де бідність, неуцтво і хвороби. Он у сусідньому селі вчать людей кожну свічку від окремого сірника запалювати. Що це, як не дикість?»...


Біля столу в трапезній висить мапа Кіровоградщини. Батюшка, як військовий стратег, позирає на неї, роздумуючи — де б поставити наступну зі ста обіцяних церков. Прапорцями «відвойовані» місця не позначає, але чітко тримає в голові статистику, пам’ятає, де Київському патріархату ще належить багато зробити, щоб повернути людям Бога і молитву.