Прізвище Булахов відоме в П’ятихатках давно. Його мають місцеві потомственні чоботарі, до яких городяни роками носили власне взуття. А справа вправного чоботаря — врятувати не тільки безнадійну пару штіблетів, а ще й гаманець клієнта. Саме таким чоботарем-рятувальником для п’ятихатців упродовж багатьох років був Іван Булахов.
Іван Антонович все життя пропрацював у взуттєвій майстерні райпобуткомбінату. Чоловіка-самоучку без фахової освіти якось направили до обласного центру на взуттєву фабрику, щоб він пройшов курси за спеціальністю та отримав необхідний документ. Через три дні спеціаліст, до якого прикріпили Булахова, пішов до керівництва: мовляв, кого ви мені привели? Він же знає більше, ніж я!
Коли ж Іван Антонович вийшов на пенсію, то всі його замовники стали нести власне взуття вже до нього додому. Тому в його сарайчику завжди стояв запах шкіри і клею, а ще лежали справжні терикони взуття. І як він орудував у тому всьому господарстві?..
— Пригадую, як батько частенько носив із роботи мішок взуття, доробляв щось удома, — розповідає син п’ятихатського чоботаря Олександр Іванович БУЛАХОВ (на знімку). — Якось показав мені, як правильно, щоб не порізати шкіру, випорювати ножем старі замки, я спробував, у мене вийшло, то і став йому в цьому допомагати.
Наче заворожений, дитиною він міг годинами спостерігати за батьковими вправними рухами. Ну, а щодо запаху шкіри і спеціального клею, то милішого немає для нього й нині. Згадує також, як батько вчив його шити взуття, а він, пробуючи це робити, проколов крючком три пальці. Боліло дуже, та той випадок не відбив у хлопця бажання опанувати шевські секрети.
Якось спробував поставити нові металеві набійки, поніс підбиті туфлі до батька — той сина похвалив, даючи своє батьківське благословення. А чи добре тоді були ті набійки зроблені, чи не дуже? Головне, що батько підтримав сина, заохотив працювати далі. Через те син завжди відчував підтримку рідної людини, відчуває й до сьогодні, хоча Івана Антоновича вже п’ять років немає на цім світі.
Доброзичливим характером син теж вдався в батька, якого любили ще й за його особливе почуття гумору. Поспілкуєшся з таким — і на душі розпогодиться! Крім цього, завжди йшов назустріч добрим знайомим, пенсіонерам. Буває, порпається бабуся в худому гаманці, шукаючи гроші, щоб розплатитися за ремонт, а він тільки махне рукою: бери, мовляв, вистачить і цих.
До глибокої старості Іван Антонович працював із чужим взуттям. Навіть коли йому перевалило за вісімдесят і стали доймати болячки, чоловік зменшив темп, але не знизив якість. Усі знали: якщо Булахов береться за твої черевики, то зробить на совість — хоч печатку «Знак якості» став!
Олександр Іванович із гордістю пригадує ті часи, коли до батька приїжджали замовники з Жовтих Вод і Кривого Рогу, щоб він їм пошив черевики. Адже не лише ремонтував, а й шив — і слава про вправного шевця дійшла й до великих міст, і навіть Крайньої Півночі, звідки йому везли оленячу шкіру, з якої він шив теплі унти.
Люди їхали до Булахова і щоразу дивувалися, як він, чоловік невисокого зросту, так вправно орудує крючком і дратвою. Та Іван Антонович тільки всміхався, бо був переконаний, що не зріст головне в людині. І коли він ішов центром міста в матросці, своїй беззмінній чорній шкірянці та власноруч пошитих маленьких чобітках з короткими халявками, до нього здалеку віталися знайомі, бо поважали його працю.
Син Олександр, захоплений батьковою справою, все ж обрав собі іншу професію — токаря, але при цьому не полишив чоботарства. Його, такого перспективного в армійській службі, який в Оренбурзі дослужився до старшини, залишали в армії, потім запрошували на роботу в міліцію, але він пішов на завод токарем. Але й шевську майстерність не полишив. Зробити профілактику на підошву, яка б потім не протиралася, або накласти латку так, щоб її не було видно, — з цими завданнями п’ятихатський потомственний чоботар справлявся легко і просто. Що не кажіть, а гени пальцем не розчавити...
Нині Олександр Іванович більше працює із взуттям власної родини: «Я так привчив своїх, що легше запобігти, ніж потім робити серйозний ремонт. Бо ж потім, скільки не ремонтуй — вже буде не те».
Сам чоловік любить носити і працювати зі шкірою, а не з тим китайським ширужитком, яким наповнений наш ринок. Хоча чудово розуміє, що житель провінції не в змозі купувати якісне, а значить, дороге взуття. То йому доводиться давати лад і такому «добру».
Та, за великим рахунком, Олександр Булахов — щаслива людина: багато чого вміє, його люблять рідні і близькі. А коли в душі з’являється печаль, він згадує батька, його тепло і мудрість. І вже не щем полонить єство, а тиха радість від щастя жити і бути собою.
Дніпропетровська область.
Фото автора.
