На світі багато заміжніх жінок, але чи багато з них можуть так щиро і просто сказати: «Щастя — це моя сім’я». Що необхідне для того, аби родина була щасливою? І яка у цьому роль жінки?
 

Олена і Євген ТОМІЛЕНКИ з Корсуня-Шевченківського дітьми жили поряд — за якихось три сотні метрів. Обоє навчалися у гімназії, а потім — у педагогічному училищі. Проте не вважали себе ні друзями, ні приятелями, навіть уваги не звертали одне на одного.
Євген вступив у Львівське військово-політичне училище, Олена — у Києві в університет імені Драгоманова. І от якось доля звела їх на дні народження у сусідів. Тоді й сталося диво. Юнак і дівчина ніби іншими очима поглянули одне на одного і збагнули: те, що вони шукали, — тут, поряд, як колись у дитинстві. Через шість місяців закохані побралися і ось уже 23-й рік разом.
Хоча слово «разом» до них можна застосувати дещо умовно. У суботу-неділю було весілля, а в понеділок курсант Євген відбув на навчання. Бачились на канікулах та в короткочасних відпустках. Наприкінці 1994-го у молодят народився первісток — син Дмитрик. Молода мама жила зі своїми батьками і працювала у місцевій спеціалізованій школі-інтернаті вчителем-дефектологом. Тато після училища продовжив освіту в військовій академії в Києві, куди згодом перевіз родину.
Далі доля дружини офіцера була визначена: куди голка, туди й нитка — і все на валізах. За два десятки літ пережили чимало переїздів. Євген Томіленко служив у Смілі, Умані, Узині, Харкові, Севастополі. У Крим родина поїхала вже з донечкою Олесею, яка народилась у 2006 році. До Корсуня ж навідуватися мусили частіше, ніж зазвичай: у старших класах Дмитрик вирішив не міняти школи, а жити біля дідусів та бабусь і вчитися у тій же гімназії, що й батьки.
Сім років жили й працювали у Севастополі, але сумнозвісний 2014-й різко порушив усталений побут родини Томіленків. Після анексії Криму Олена з дочкою переїхала до батьків у Корсунь-Шевченківський і знову, як у молодості, пішла працювати дефектологом у свою першу школу. 
У Криму Євген потрапив в оточення. Офіцеру пропонували перейти на російський бік. Обіцяли золоті гори: квартиру, зарплату. Та у відповідь почули категоричне «ні»: «Я складав присягу на вірність Україні, більше присягати нікому не буду». Потяглися години, дні невизначеності. Лиш через три тижні дозволили виїхати. Потрапив служити до Василькова, що на Київщині. Його постійно командирували в зону АТО, в найгарячіші точки як офіцера-психолога. Довго приховував від родини, куди насправді його відряджали.
— Та ми здогадувались, — розповідає Олена про ті тривожні місяці. — То з непевних телефонних розмов, то з того, як довго не може навідатись до сім’ї, хоча Васильків недалеко. Ми, як могли, підтримували дух нашого татка, молилися за нього і його побратимів, із нетерпінням чекали повернення додому...
Як і раніше, всією сім’єю разом зустрічатися їм випадає нечасто. Син Дмитро вже став дорослим і самостійним, робить успішну кар’єру. Ще в гімназії був президентом учнівського самоврядування, виявляв чудові лідерські здібності. Закінчив Києво-Могилянську академію, здобув фах політолога. Нині працює прес-секретарем Національної академії прокуратури України і навчається у магістратурі юридичного факультету. Вільно володіє англійською і французькою, вивчає німецьку.
Розумницею росте й Олеся. У свої одинадцять років вона вже визначилася з майбутнім. Мріє стати дизайнером одягу і вигадливо обшиває барвистими шатами своїх ляльок. У гімназії — відмінниця, охоче займається музикою, малюванням і танцями. А ще любить ганяти на роликах і велосипеді — це татові подарунки. Заняття спортом він дуже заохочує, вважає це запорукою здоров’я.
Про роль батька у вихованні дітей мова окрема. Як усе-таки він впливає на них, адже багато часу живе на відстані від родини?
— Тато для Діми й Олесі важить у житті дуже багато. Він їх ніколи не карає і не сварить, уміє знайти спільну мову. Вечорами щодня телефонує обом, у курсі усіх їхніх справ. Обоє з ним радяться, довіряють йому всі секрети, а він цінує їхню думку, поважає їхні рішення. Тому, напевне, він у нас не просто голова сім’ї, а найвищий авторитет. Віддаленість тата і Діми від нас частково компенсує зв’язок через Інтернет — спілкуємося щодня, і поговорити завжди є про що.
А ще великий вплив на виховання дітей Томіленків справили Оленині та Євгенові батьки.
— Моїх уже немає, — зітхає з сумом жінка, — але пригадую, як моя мама Марія навчала мудрості Діму: «Ти будь-яку справу повинен доводити до кінця». Був випадок, коли він запізнився на черкаський автобус і не встигав здати свою наукову роботу в Малій академії наук. Саме бабуся наполягла, щоб він сів на інший рейс і таки потрапив у Черкаси. Женін батько Олександр Данилович — колишній педагог. Він любить повторювати онукам: «Ставтеся до людей так, як би хотіли, щоб вони ставились до вас». Батьки навчили нас із Женею простих житейських мудрощів: розуміти і поважати одне одного, вміти прощати і поступатися. Моя родина — моє щастя, бо маю коханого чоловіка, відчуваю любов своїх дітей, радію їхнім малим і великим успіхам і усвідомлюю, що я потрібна їм не тільки на кухні.
— То в чому ж усе-таки полягає жіноча мудрість? — допитуємося наприкінці розмови у Олени.
— Думаю, в тому, щоб цінувати те, що маєш. Не вимагати від життя більшого, ніж посилає доля. Тоді не буде розчарувань, образ, зневіри. У найважчі і найприкріші моменти життя я говорила собі і Жені: «Все буде добре. Ми вистоїмо, ми ж Томіленки!» Хоча могла б і заплакати, і нарікати на долю дружини офіцера, який віддав армії 27 років, але так і не одержав від держави квартири... Але що це змінить? Ми стараємось думати про завтра, яке неодмінно буде кращим за сьогодні. Ми у цьому переконані. Треба просто працювати, вірити і любити.

Черкаська область.

Фото Алли КОРШАК.