Не секрет, що вакуум між державою і народом мають заповнювати література і мистецтво, інакше соціальна структура може вироджуватись. У владі ніхто не має нічого проти культури, але культурна політика відсутня. Культура нагадує про себе під дією зовнішніх чинників (наприклад, «Євробачення»), а все, що стосується власних цінностей, тобто цінностей країни, де ми живемо, тьмяніє на тлі зарубіжних «зірок» шоу-бізнесу.
Естрадоцентризм, який запанував у нас, перевернув поняття цінностей у мистецтві. Причина проста — шоу-бізнес вимагає не так творчості, як підприємливості, а з цим, як виявилось, у нас усе гаразд. І вже естрадні співаки, до яких прихильні журналісти, розповідають, що опера з її суворою дисципліною не дає творчо розкритися їм як співакам — таку можливість надають легкі жанри. Ситуацію естрадної одноманітності, щоправда, порушують співочо-музичні гурти, які орієнтуються на надбання, що пройшли випробування часом. І хоча цей шлях значно складніший, зате він вільний від грошового шлейфа та дешевих скандалів. Зрештою, гурти фольклорно-барокового спрямування (зокрема, «Хорея козацька») забезпечують мистецький озон у культурному просторі України, оздоровлюють його атмосферу. Однак моду в індустрії шоу-бізнесу диктують приватні телеканали, що стало фактом, і почалося це не сьогодні.
Отож повернемося до проблеми культурної політики держави. В ситуації пасивності державних інституцій на наших очах дедалі більшу ініціативу у формуванні культурної політики захоплює приватний сектор. Насамперед комерційні телеканали. Можливо, у цьому нічого не було б поганого, якби не якість і зміст пропонованого. Вони — і тут нічого дивного немає — сповідують не мистецтво, а масову культуру, яка, на жаль, часто переходить у халтуру.
Власники телеканалів і бізнесмени від телебачення міцно окупували телепростір. Цей процес триває вже двадцять років, і сьогодні телепростір України — це телеканали «1+1», «Інтер», «СТБ» тощо, які значною мірою задовольняють і формують культурні (та й політичні також) уподобання наших глядачів. Щодо позиції російськомовності, на першому місці «Інтер», що перебуває під гіпнозом «русского мира» і де російськомовні серіали є близнюками серіалів російського виробництва, що на всі лади переспівують казку про Попелюшку. «СТБ» обрав не завжди пристойний шлях експлуатації інтересу звичайної людини до непояснюваного і містичного (паралельно існує ще низка менш потужних каналів, що постачають аналогічну поживу). «Плюси», які міняли власників, трапляється, дивують глядача винятками з маскульту — з’являються україномовні фільми чи серіал на українському матеріалі з українськими акторами. Тоді частина наших літераторів, не здатні отямитися від «естетичного» шоку, починають громити такий фільм-виняток (як це було у випадку зі «Століттям Якова»).
Якщо б наш глядач за допомогою приватного телебачення захотів дізнатися, чи є в нашій країні вчені, письменники, актори, режисери, художники, то пошуки були б марними. Бо, за незначними винятками, якщо і є сюжети, присвячені персоналіям театру і кіно, то тільки з сусідньої держави. Це нічого, якби був вибір — французькі, італійські, американські, японські, українські зрештою! Ні. Такого не передбачено. Ігнорування, табуювання української культури стало наріжним каменем «культурної» політики приватних телеканалів. І сумно, що державні інституції цього не помічають. Мало того. Скандал, який розгорівся довкола приватизації російським президентом нашої князівни, котра вийшла заміж за французького короля, допомагає згадати один промовистий факт. Майже в той час, коли в конкурсі Держкіно брав участь сценарій «Моя бабуся — Фанні Каплан», учасником того самого конкурсу був сценарій про Анну Ярославну. Однак експерти Держкіно обрали історію про революціонерку Каплан, бо це ж «прикольніше», ніж Анна Ярославна, яка не здавалася актуальною. Як бачимо, смаки Держкіно сформовані тим, що нав’язують нашому суспільству приватні телеканали. Однак фільм «Моя бабуся — Фанні Каплан» не здобув прихильності у глядачів — успіхи у прокаті він мав досить скромні.
