Цими днями відзначається треті роковини однієї з найтрагічніших подій АТО на Донбасі -- 14 червня 2014 року в районі Луганська бойовики збили військово-транспортний літак ВСУ Іл-7, в результаті чого загинуло 49 військовослужбовців. Ця трагедія була точкою неповернення - після цього на Луганщині розпочалася справжня війна. Захисники аеропорту з різних підрозділів згадують цей сумний епізод.
Уночі
"До Дніпропетровська ми приїхали о другій годині дня. Там уже стояло три борти. Ми чекали наказу, завершення завантаження техніки, отже, вилетіли десь годині об 11-й ночі. Борт, який збили (у нього було три сімки на борту і через це ми називали його "щасливий"), повинен був через місяць йти на капітальне обслуговування, але ми думали, що все буде нормально. Завантажилися речами, технікою і полетіли...
Я летів на першому борту, спав на броні. Чув, хлопці щось там кричали, але двигун сильно гудів і було не зрозуміло, що відбувається. І вже коли відкрилася ляда, коли вже торкнулися землі, я почув, що збили наш літак. Почалася плутанина -- одні намагалися вивантажити з літака речі, інші виводили техніку... Одне слово, каша якась. Я -- кулеметник, тому одразу ліг під крило літака і почав спостерігати: точки, які вже були в аеропорту, стріляли трасерами, отже, я зорієнтувався, куди мені стріляти. Ніч, темрява, нічого не видно -- лише виривалась заграва. То догорав наш борт.
Нам видали металеві каски. Я дивлюся на своїх хлопців і бачу, як місяць відбивається на цих касках. Думаю: не дай Бог, якщо снайпери там працюють, то можуть зорієнтуватися по цих відображеннях. Зняв каску і лежу в брівці, у полі за руліжкою. А потім розумію: якщо раптом впаде поруч осколок ... Ні, краще захищу голову..." (Олексій Рябуха, 25-та окрема повітрянодесантна бригада).
"Нам дали команду виїхати для освітлення смуги, бо сєпари перебили електролінію. Виїхали ми на смугу і світили фарами від БТРа. Так зустрічали борти. Нас було три екіпажі і мало бути три літака. Чекали ми приблизно десь до дванадцятої години -- пів на першу ночі. І зовсім не очікували, що перший борт сяде такою екстремальною посадкою. Певно, там були досить досвідчені пілоти. Другий літак заходив на затяжну посадку дуже далеко від злітної смуги. Ми побачили, як від ПЗРК летять наче сигнальні ракети. Бачимо спалах -- один, другий і потім дуже сильний спалах. Ми не зрозуміли, що сталося. Бачили вогонь, який розгорався дедалі більше і більше. Тоді ми з товаришем, врешті, зрозуміли, що цей літак підбили. Передаємо цю сумну звістку по радіостанції, і тут усі починають виходити в ефір: "Як, хто, чим? Не може бути". Ми кажемо: "Так, підтверджуємо: вогонь, там все горить". Горів літак дуже довго, і до самого ранку вибухали боєприпаси (Валерій Касіровський, 80-та окрема десантно-штурмова бригада).
"Коли приземлився перший борт, ми його швидко розвантажили. Бачили, що два борти ще кружляють навколо нас. І на підході десь кілометрів за сім бачили, як починав заходити на посадку один з них. У борт полетіло дві "Ігли", стріляли практично знизу. Тобто ракета навіть не наводилася на теплову пастку, вона летіла по заданій траєкторії. Літак намагався відвести ці ракети тепловою пасткою, але було марно. Вони летіли по прямій. Дистанція від літака до стрілка була максимум кілометр. Потім різкий спалах з подальшими хлопками. БК почав вибухати. Літак впав, його розмазало по дистанції десь метрів на 500, а, може, й до кілометра. Практично не було навіть воронки, тобто він упав на пузо і почав перевертатися..." (Андрій Зеленський, 25-та окрема повітрянодесантна бригада).
"Особисто я та мої бійці в той момент відпочивали після чергування: спали у своїх БТРах. Прибігає мій товариш, водій, будить мене і збуджено кричить: "Бодя! Бодя! Збили літак! Дивись!" Я спочатку не міг спросоння зрозуміти, що сталося. Коли виходжу з БТРа, дивлюсь, а на східній стороні, десь, напевно, четверта частина кругозору -- це освітлене небо, там все палає вогнем. Горять уламки літака. Найперші відчуття, які були у мене й у моїх хлопців, -- злість за те, що вони зробили з людьми. 49 осіб... Літак був збитий з ПЗРК російського виробництва. Була дуже сильна злість, бажання помститися. (Богдан Дешко, 80-та окрема десантно-штурмова бригада).
"Це було сумно. Ми бачили, як вони сідали, а потім був спалах і велике сяйво. Я такого ще не бачив. Як вже потім говорили, літак розірвався просто в небі. Ми доповіли командуванню про трагедію і отримали наказ вирушили на пошуки. Зверху літали винищувачі, чергували, щоб ми могли проїхали на місце загибелі літака. Рейдовий загін складався з моїх двох тактичних керованих ракет Х-66 з водіями, 25-та і 80-та виділили свої сили. Координати ми визначили: від аеропорту до десяти кілометрів -- у полі. Тоді ми дізнались, що на борту були люди, а не просто якесь майно і техніка..." (Олександр Окусок, 1-ша окрема танкова бригада).
Наступного ранку
"Зранку десь о 10 чи 11 годині була сформована колона -- 80-ка на БТРах, два БМД, два "шишарики", ще одна машина з аеропорту, ЗІЛ-131 , 6 чи 8 машин. Отже, ми вирушили на місце падіння літака, зайняли оборону і пішли пішки збирати хлопців. Загалом назбирали два "шишарики" -- останки, ноги, руки, із всіх тіл там тільки одне було з цілою головою..." (Андрій Зеленський, 25-та окрема повітрянодесантна бригада).
"Ту ніч ми не спали. Близько 5-ї ранку надійшла команда виїжджати туди (на місце падіння. -- Прим. ред.). Потрібні були сапери, які б обстежували дорогу перед колоною. Мене призначили в цю групу. Там зі мною був ще один офіцер і чотири військовослужбовця. Виїхали ми десь приблизно о 6:15--6:20. Я був на першій машині з військовослужбовцем з позивним "Кабан", також сапером. На всіх просіках ("зельонкою" їх називають) спішувались і обстежували їх на предмет вибухових "сюрпризів" . За нами потихеньку йшла колона. І ось приїхали ми на місце падіння літака. Перше, що зробили, це прочесали дорогу до самого місця падіння, бо не знали, чи ми перші прийшли, чи там вже нас чекали. Перше враження було не з приємних. Не буду розказувати те, що ми там бачили. Чесно сказати, мову відібрало... Потім десь майже два дні нічого не тямив. Це було просто жахіття! Смажені тіла, людські останки. Там від людей, військовослужбовців, нічого не лишилось... Зібрали все, що могли, -- рештки зброї, військові квитки, чиї змогли знайти і які не згоріли, деякі речі, щоб вони не дісталися противнику. Пістолети, автомати, кулемети. Дуже багато боєприпасів було розкидано. Мали повертатися тим самим шляхом, але, наскільки мені відомо, передали, що по тій дорозі на нас вже чекала засідка. Тому назад ми поїхали іншою дорогою.
Перший літак, якому вдалось сісти, перебував в аеропорту, допоки не почалось перемир'я. А воно, наскільки я пам'ятаю, почалось 21 червня. Отже, з 14 по 21 червня пілоти, літак і останки людей, які ми зібрали, перебували на території аеропорту. А тут спека, сонце. Самі розумієте, в якому стані були останки загиблих. А потім у перший день перемир'я приїхала машина, якісь представники (не знаю, хто там приїздив), забрали ці тіла і вивезли до Дніпра..." (Руслан Чубенко, 1-ша окрема танкова бригада).
"Поїхали на пошуки збитого "Іл". Пам'ятаю, тоді виїхала третя рота (80-ї ОДШБ), бійці 25-ї бригади і 1-ї танкової. Йшли через кукурудзяні поля, петляли, врешті добралися до того місця, де впав літак... Шукали недовго, тому що бачили спалах і бачили, в якому районі він падав. Я так зрозумів, що від моменту збиття пройшло приблизно дві години, поки працювала розвідка. Тоді вже знали місце падіння літака і по координатах вирушили прямо на місце. Не так побоювалися засади, а того, щоб не наїхати на керовані фугаси, які могли бути закладені. Тому намагалися їхати полями, а не дорогами.
Командир роти сказав: "Хто в собі відчуває сили, хто психологічно, морально є стійкий, може допомагати в зборі тіл". Багато хто з нашого екіпажу не змогли цього зробити. Як сьогодні пам'ятаю: коли я це все побачив, то перше, що зробив, набрав священика. У мене був знайомий капелан. Кажу: "Отче, ще ніхто цієї інформації не знає, ніде немає в засобах масової інформації, сталася така біда, помоліться за убієнних бійців. І як нам поступити, бо серед них було багато християн..." Капелан мені відповів: "Підійди до кожного тіла, промов "Отче наш" і руками проведи, як жестом хреста -- благослови". Я, пам'ятаю, підійшов майже до кожного тіла, які хлопці зібрали, і промовив: "Отче наш". І казав: "Блаженні ті, хто віддав своє життя за свій край, рідних і близьких". І скажу відверто: не було страху від тих хлопців, чиї понівечені тіла там лежали. Чому не було?... Тому що відчував їх своїми братами по духу. Кажуть, є брати по плоті -- це рідні, брати по крові -- це двоюрідні, а є брати по духу -- це кожен той, хто пліч-о-пліч з тобою обстоює суверенітет Батьківщини.
Були дуже жахливі картини, але найбільше мені запам'яталися дві. Одна -- це відірвана рука. Коли боєць хотів взяти ту руку, щоби покласти її до інших останків, рука заціпеніла на куску фюзеляжу, розміром до півметра. Я собі подумав: "Напевно на час збиття літака, людина була при собі і вже загинула під час падіння"...І друга картина -- це металева каска. Я ще зауважив: не було видно бронежилетів тих хлопців, може, просто вони їх познімали, але летіли у металевих касках. Отже, людей відправляли не з кевларовими касками, а з металевими. І? можливо, без бронежилетів.
І ще один фрагмент, що мені найбільше запам'ятався -- це відбитий силует тіла, руки, ноги. Не було навіть попелу, тільки маленька жменька м'якоті, яка залишилася в металевому шоломі. Оце все, що залишилося від людини -- відбиток силуету.
Просто паливо, яким заправляють літаки, є дуже токсичне і, напевно, тому згоріло все. А ще залишки тільняшок повсюди. Найбільше не хотілося, щоб такі фотографії побачили рідні, бо це для них було б просто нестерпно..." (Тарас Личко, 80-та окрема десантно-штурмова бригада).
Анастасія ГОРОВА,
волонтер.
Павло ВОРОНЦОВ.
Архівне фото надала
Анастасія ГОРОВА.
