ПОЧАТОК У №№ 110, 115.

 

Про спільність історії та «братерську» єдність

 

Софія Київська —
одна з найголовніших християнських святинь Східної Європи,
історичний центр Київської митрополії.
При соборі велося літописання,
було створено перші відомі на Русі бібліотека та школа.

Із X століття Київ стає центром церковного життя у Східній Європі, звідки християнство, як і освіта та культура, ширилося на всі сусідні землі та на північ, де пізніше постало Московське князівство. Хреститель Русі-України Володимир, про якого казали, що він «любив слова книжні», опікується не лише реформою держави, будівництвом храмів, а й створенням шкіл. За своє апостольство був канонізований Українською православною церквою (початок її історії — це прийняття християнства князем і народом). Уперше святим літопис (Іпатіївський список) називає його під роком 1254-м.

Традиції державотворення продовжує син Володимирів — Ярослав, за свої діяння названий Мудрим. Він розширює територію Київської Русі, укріплює її кордони, встановлює контакти з багатьма європейськими країнами, з правителями яких поріднився через шлюби синів і доньок (відомо про дев’ять його спадкоємців). За часів цього князя було укладено так звану «Правду Ярослава», що становить найдавнішу частину кодексу законів і яка відома як «Руська правда». Правитель поширює християнство, будує численні храми й собори, засновує монастирі, а при Софійському соборі створює школу і бібліотеку (спочатку тут налічувалася тисяча книг, писаних на пергаменті!), за що літописці нарікають його «Богомудрим» і «Богохранимим», а Київ матір’ю «городів руських». До речі, в описі історика Титмара, зробленому за словами німецьких рицарів, що побували в Києві у 1117 році, зазначалося, що тоді на дніпровських пагорбах било у дзвони понад 400 церков.

Незважаючи на те, що в тих літописах, як і в багатьох давніх європейських хроніках, адже Ярослав Мудрий породичався з правлячими домами Швеції, Франції, Німеччини, Угорщини, Польщі, Норвегії та Данії, ніколи не зустрічалося слово «русскій» чи «Россія», Москва привласнює собі і Володимирове хрещення (недаремно ж на Красній площі воздвигла помпезний пам’ятник князю, вперто замовчуючи той факт, що він на своєму гербі десятиліттями карбував тризуб, наш державний герб), як і діяння Ярослава, київської княгині Ольги й багатьох інших видатних людей українського роду.

Отже, фальсифікації історичної правди сягають часів ранньохристиянської доби Київської Русі. Один із таких прикладів — народження Володимира Великого. Літопис «Повість минулих літ», як зазначає митрополит Димитрій (Рудюк) «якось дивно» приховує від нащадків обставини появи його на світ. Лише під 970 роком повідомляє про те, як новгородці прийшли до Святослава просити собі князя, бо ні Ярополк, ні Олег не хотіли йти в ті землі. Тоді Добриня і каже: «Просіть Володимира». І в цьому контексті літописець оповідає, що це був син Малуші, ключниці княгині Ольги, та Святослава. Митрополит Димитрій (Рудюк) підкреслює: «Що ж до місця народження майбутнього просвітителя Руси, то традиційною до цього часу вважається краєзнавча псковська версія, а фактично російська, яка запанувала в православній історіографії з початку XІX століття (начебто Ольга розгнівалася на Малушу, рабиню, хоч і з княжого роду, і заслала її народжувати в село Будутине. — Авт.). Аналіз поступового одержавлення етнічно і географічно диференційованих регіонів давньої Руси дає підставу стверджувати, що малою батьківщиною святого Володимира стала Волинь, а точніше с. Будятино неподалік давнього Володимира». Про це аргументовано каже і дослідник Ю. Диба у своїй праці «Батьківщина святого Володимира. Волинська земля у подіях X століття».

Здавалося б, дрібничка. Ну яка різниця, де народився і де жив, правив і помер хреститель Русі? Чи важливо, звідки родом княгиня Ольга, якою мовою розмовляла, яких звичаїв дотримувалася і тому подібне. Важливо, адже із смислових перевертнів пропаганда країни, яка веде з Україною війни за історію та територію, вибудовує свою імперію. Її завдання: довести, що Україна — це геополітичне непорозуміння, такої країни, як і українського етносу, ніколи не було, і мови української не було — це говірка, московське «наречіє», а завжди була Москва, Росія, а «її» південні землі — Мала Русь, Новоросія. Відмовляючи у праві на існування Українській державі й нашому народу з його тисячолітньою історією й культурою (лише Трипілля на наших теренах налічує сім з половиною тисяч років чи й більше), Москва робить ставку на свою церкву, що не соромиться привласнювати собі чуже.

Ігноруючи різний глибинний зміст слів «Русь» і «Росія» (цей топонім вводить цар Петро І у 1720-х рр.), московська церква перетягує на себе все руське і називає його «російським». Так 13 березня 2002 року собор УПЦ МП затверджує постанову, в якій київські, волинські, запорізькі, полтавські церковники, що народилися на українській землі, тут навчалися, жили і служили, названі «російськими новомучениками». Варто нагадати, що в Іпатіївському літописі назва «Україна» як край, держава згадується у 1187 році, а побутувала, певно, з більш ранніх часів.

Перші проставлені церквою убієнні за наказом свого брата Святополка Окаянного молодші сини князя Володимира Борис і Гліб. Виникнення їх місцевого культу у Вишгороді, де вони були поховані, відноситься до Ярославових часів. Перенесення їх мощів до нового храму у 1072 році вважається моментом їх канонізації, а від другого перепоховання у 1115 році Борис і Гліб стають руськими святими, заступниками руських князів і Русі. У церковних московських книгах — мінеях, вони своєю «кровию всю землю Российскую освятите». В тих само мінеях, як і на офіційному сайті РПЦ, їх прапрабабця Ольга — княгиня не київська, навіть не «руська», а саме «російська».

Хоч візантійський імператор Костянтин VІІ Багрянородний і описав прийом київської княгині у Константинополі, а хроніки німецького імператора Відгону кажуть про неї, як про королеву, про її походження і життя відомо не так уже й багато. У літописі «Повість минулих літ» мовиться про те, що Ольга родом «от Плескова», московити читають «із Пскова» (щоправда, одне із житійних писань середини XVІ століття відносить заснування цього міста до 903 року, коли Ольга вже одружилася з князем Ігорем).

Кандидат історичних наук, лауреат Шевченківської премії Раїса Іванченко дотримується версії про болгарське походження Ольги.

— Імовірно, що до Києва Ольга прибула із стародавньої столиці Болгарської держави на Дунаї града Плескова (Плисков або Плиска) і була онукою царя Симеона, а не донькою псковського посадника, — каже дослідниця. — Про це свідчить той факт, що її становище в київському дворі було винятковим, а дату її шлюбу зафіксував літопис. Вона мала свій окремий двір у Вишгороді, куди відправляла одну третину данини від древлян, дві третини йшло на Київ.

Московська церква присвоїла собі і ченців-подвижників Антонія та Феодосія печерських (навіть у російській інтерпретації «печерські», а не «пещерные»).

— Кілька років тому стаття в російській Вікіпедії «Киевская Русь» була перейменована на «Древнерусское государство» з відповідними акцентами, — зазначає дослідник Микола Гарда. — Поняття «Русь» і «Росія» штучно розмиваються не лише в культурних і наукових вимірах, а й церковних, а слава й культура Київської Русі приписуються сучасній Росії. Ці категорії оселяються в глибинах людської душі, бо ж вона в духовних шуканнях завжди осмислює Церкву як джерело правди і спасіння. І саме ця чеснота — Правда — у соціокультурних вимірах УПЦ МП виявляється спотвореною до невпізнанності на догоду геополітичним амбіція держави, частиною якої вона є.

Благочестя і позахристиянська культура

Для кращого розуміння «спільної» церковної історії України та Росії, Київської Церкви-матері та Московської Церкви-доньки, ще раз повернемося до постаті святого Володимира, для якого християнство стало «джерелом духовного світла». Ось як про нього пише російський історик М. Костомаров: «Святий Володимир після хрещення був надзвичайно благодушним. Просякнутий духом християнської любові, він не хотів навіть віддавати на страту злодіїв. Усіх карав лише грошовими стягненнями. І все це робив з думкою про матеріальне покращення війська». Незважаючи на благочестя і «царські регалії», які Володимир отримав під час одруження з Анною, оскільки коронована напередодні в Константинополі царівна не могла виходити заміж за «простого» князя, російська історіографія, і колишня, і сучасна, а за нею й церква визначають титул св. Володимира словом «князь», випускаючи при цьому навіть слово «великий». До речі, на своїх монетах володар Русі був зображений з царськими регаліями та німбом над головою, символом сакральності особи василевса, як це було у візантійських імператорів того часу. Цілком правдоподібно, що Володимир з рукою Анни отримав царську корону. Титул «цар» є і на графіті у Софії Київській, де повідомляється про «успение царя нашого» Ярослава Мудрого у 1054 році. Протоієрей Михаїл Йосифчук вважає, що церковні видання УПЦ МП свідомо принижують статус Володимира, називаючи його «святий рівноапостольний князь», проте до Олександра Невського, як і Данила Московського звертаються «...святий благовірний великий князю», хоч останній був простим удільним князем улусу Золотої Орди. До речі, російський історик церкви Є. Голубинський у своїх працях теж обходить титули князя Володимира, як і його попередників та нащадків, лише зрідка пише «великий князь» (у часи хрестителя цей титул означав правителя напівсамостійного державного утворення) чи просто «князь». Зате голосно заявляє, що керували ті правителі «государством российским». Тож, привласнюючи собі діяння святого Володимира, на рівні підсвідомості історики і церковники, про яких ми говорили, його ж і відторгають — бо то київське, чуже, а ось Олександр Невський, Данило Московський, наші, із Золотої Орди.

Десять заповідей Божих — закон над законом, моральний кодекс для кожної релігійної громади. Не вбий, не вкради, не бажай того, що належить ближньому твоєму — це ще й базова філософська категорія для кожної людини, віруючої чи ні, й суспільства загалом. Сьогодні достеменно не відомо, чи відчував себе частиною християнського «ми» князь вишгородський і владимиро-суздальський (1120—1174) Андрій Боголюбський, канонізований Російською православною церквою, хоч за життя безліч разів порушував заповіді Божі. Коли у 1154 році Юрій Долгорукий, після тривалої боротьби з іншими князями, закріпився в Києві, поряд у Вишгороді став княжити його і доньки половецького хана Аєпи Осеневича син Андрій, що народився, виріс і виховався у суздальській землі. Київ і місцевий люд з його вічами й демократією молодому князю не подобалися і він, не попередивши батька, повернувся у Суздаль, «менш освічену та спокійнішу». Літописець зазначає: «Там народ еще не изъявлял мятежного духа, не судил и не менял государей, но повиновался им усердно и сражался за них мужественно».

— Навесні 1169 року Андрій прийшов у Київ із суздальцями і влаштував тут небачений погром, — каже доктор церковно-історичних наук, професор, проректор з наукової роботи Київської право-славної богословської академії Віталій Клос. — Ось як про це пише літопис: «І грабували вони два дні увесь город — Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли; християн убивали; других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи їх з мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз і дзвони познімали всі...».

— Саме цей князь, син Юрія Долгорукого, і вивіз із Київщини знамениту ікону Матері Божої Вишгородської, — додає історик Раїса Іванченко. — Нині це все-

світньо відома святиня московської церкви, яка тепер називається Матір Божа Володимирська. За переказом, це список з ікони, написаної євангелістом Лукою на дошці від стола, за яким сидів за трапезою Спаситель із Пречистою Матір’ю і праведним Йосифом. За однією із версій, Святий образ привезла у посагу з Константинополя, столиці Візантії, царівна Анна.

За іншою версією, патріарх царгородський Лука Царгородський надіслав ікону в Київ у XІІ столітті, після чого вона була виставлена в Дівочому монастирі Вишгорода, давньому уділі княгині Ольги. Після викрадення образ перебував у Владимирі, а 1395 року його вивезено до Москви. За даними реставраційних робіт 1918-го, ікону перемальовували кілька разів. Недоторканними залишилися тільки обличчя святої Марії та маленького Ісуса.

— Наказ Боголюбського про здобуття Києва і вчинений там погром свідчать про те, що суздальці не сприймали київського життя, воно для них було чужим і незрозумілим, — зазначає Раїса Іванченко. — А коли 1173 року суздальці спробували повторити похід на Київ, проти них виступили не лише кияни, а й волиняни, галичани, тюркомовні чорні клобуки, котрі кочували на південь від Києва. Дізнавшись про це, «сила Андрія» припинила облогу Вишгорода, який тримався дев’ять тижнів, і повернула назад.

Цього єднання українських князів проти суздальців (виходить, бо не одного кореня) вперто не помічала російська і радянська історіографія. Саме з того часу північно-східна колонія Києва силою зброї підірвала вплив центру і створила свою окрему державу, з якої виросло Московське князівство і народ якої пішов своїм шляхом, підкоряючись жорстокій одноосібній владі монарха та підтримуючи, як і нині у XXІ столітті, постійні територіальні експансії своїх правителів, що здійснюються під різними гаслами.

Авторитарні методи правління Юрія Долгорукого, як і його бояр-суздальців, кияни не сприймали і в 1157 році отруїли його на одному з банкетів. За деспотизм і жорстокість поплатився і Боголюбський, якого дехто із дослідників називає Богокрадським. Заколотники вбили його у ніч проти 30 червня 1174 року. Ніхто із близьких і соратників не кинувся з плачами до князя, і тіло його три дні лежало просто неба.

У серпні 2011 року в Синодальному відділі Російської православної церкви відбувся круглий стіл «Восстановление исторической справедливости и церковной значимости деяний святого благоверного князя Андрея Боголюбского», учасники якого говорили про необхідність розвінчання «чорного образу» князя, який транслює скульптурний портрет-реконструкція антрополога М. Герасимова, і міфу про те, що «Боголюський був злобним москалем», «жорстоким і самодуром», та про необхідність переписати шкільні підручники, в яких він постає деспотом. І цілком серйозно називаючи Боголюбського «ідеалом християнського політика», запропонували зробити його заступником російських політиків.

Світлана ЧОРНА.
Фото автора.

Науковий консультант —
доктор церковно-історичних наук,
проректор з наукової роботи
Київської православної богословської академії
протоієрей Віталій Клос.

 

ДАЛІ БУДЕ.