Прийшов суботнім надвечір’ям до хати подружжя Звіричів, та господарів-пенсіонерів не застав. Онук Мар’ян сказав, що дідусь Дмитро пішов читати псалми на сороковину померлої, а побожна бабуся Ганна подалася до церкви на вечірню. Небавом жінка повернулася, та одразу побігла до хліва, а я в цей час із насолодою обстежував кімнати, «затоплені» чарівними рукотворами газдині від підлоги до стелі. На столах, по диванах, по всіх куточках — вишиті й виткані рушники, подушки, штори, картини, скатертини... Аж очі розбігаються! 

76-річна вишивальниця Ганна Звірич у «полоні» своїх творінь.

Ганна Василівна моторно впоралася з клопотами на обійсті і ще раз подивувала мене, коли почала оберемками витягувати з шаф речі-чари, помережані різнокольоровими нитками. У мене не вкладалося у голові: де стільки сил і часу черпала майстриня, щоб вручну їх таку тьму-тьмущу виготовити?! Тим паче що це не основне її заняття.
За приємної бесіди хазяйка розповідає, що рукоділля не успадковувала ні від кого. Самоучка. Ще дитиною їй припала до серця ця справа, з нею не розлучається й нині. Робота надзвичайно трудомістка, очі виснажує ледь не до сліпоти. Що поробиш — без окулярів зараз не обійтися, коли схиляється над нитковими малюнками. Береться за голку і вдень, і вночі будь-якої пори року. Здавна знає усі способи вишивки, але все-таки не шкодує гріш і на фахові журнали. Кортить глибше пізнати таємниці народної творчості.
Будучи на пенсії, Ганна Василівна корисно поєднує вишивання зі... скотарством — аби лиш не заважав дощ. З цього приводу принесла суперкласні світлини у кількох ракурсах, де вона випасає корівку, а навколо розстелені рушники. Світлини їй подарували мандрівні майстри з Києва: дякуючи за позування в урочищі Углища, похвалилися, що за екзотичні сюжети на солідній міжнародній виставці удостоїлися звання лауреатів. 
На руку захопленню була і специфіка минулої роботи. 32 роки працювала телефоністкою у райвузлі зв’язку, і не було випадку, щоб забула взяти з собою полотно. Начальство ніколи й словом не дорікнуло за несумісну зі службою особисту справу, а натомість хвалило за золоті руки, заворожено розглядаючи її шедеври. Неодноразово, між іншим, і нагороджувало за бездоганне виконання безпосередніх обов’язків.
Крутячись як дзиґа, Ганна Василівна і нині встигає все впорядкувати, аби кожне діло було в ажурі. І на постійних сінокосах, вирощуванні картоплі та іншої городини, і, звісно, у царині вишуканого домашнього мистецтва. І хоча літа вже гальмують притаманний їй шалений темп, та зізнається, що за тиждень може впоратися з рушничком, і дякує Всевишньому, який допомагає займатися улюбленою справою. З радістю каже Ганна Василівна, що є вже кому з роду продовжувати ремесло. Онучка Оля на славу впоралася навіть із картиною Божої Матері. Іскри хисту проявляються й у правнучки Андріянки. Не кажучи вже про дочку Марту, яка вміє файно вишивати.
...Розповіла майстриня і про своє дитинство, яке було нелегким. У її батьків було одинадцятеро синів і дочок. Трирічну Ганнусю забрала з тодішнього Волового (тепер — Міжгір’я) до себе на Ужгородщину тітка Марія: за війни споруджувалася у горах оборонна лінія Арпада, то всі непокоїлися, що буде страшна битва. Але, каже співрозмовниця, саме за переселення їй на все життя запам’яталися бомбові вибухи. До батьків у рідний дім повернулася, вже коли виповнилося 17 літ. Через рік вийшла заміж за файного легіня-земляка. З Дмитром Михайловичем, який усе трудове життя віддав вулканізаторницькому ділу у місцевому автопідприємстві, виростили чотирьох дітей — синів Володимира, Василя і Дмитра та дочку Марту. Дочекалися внуків і, слава Богу, правнуків.
Зо три десятки років тому Ганна Василівна потрапила у жахливу ДТП, яку вчинив водій через неуважність. Вісім місяців перебувала на лікарняному і вижила завдяки медикам і Богу, якому завжди молиться...
І під час нашої розмови Ганна Василівна без діла не сиділа. У її руках спритно вертілися спиці. В’язала для свого судженого, з яким разом крокують сімейним життям нівроку 57 років, вовняний светр. Така «кофта без застібок», а ще камізельки та шкарпетки з овечого хутра, котрих майстриня сплела без ліку, — екологічне та вигідне для здоров’я вбрання.
Наостанок поцікавився про наявність і дієздатність ткацького верстата у Звіричів.
— Жона має мати не лише язик, а й обов’язково кросна, — не без гумору відповіла працелюбна і веселої вдачі бабуся. І тепер, на схилі її літ, прадідівське знаряддя не припадає порохом на горищі, а знає своє робоче місце у кімнаті, щораз стаючи у ґаздівській пригоді.
Достеменно переконуюся під час зустрічі з майстринею: що в її душі — те й на полотні. Соковиті і веселі візерункові барви на тканинах яскраво засвідчують світлу натуру-вдачу Ганни Звірич.

Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ.
Фото автора.

Міжгірський район Закарпатської області.