Леся Мудрак — неймовірно талановита та самобутня поетка. Її насичені емоціями вірші можуть спантеличувати чи захоплювати, їх можна не розуміти чи вбирати всією душею, але однозначно — до них не можна бути байдужим.

Дівча з мікрофоном

Змалку Леся була допитливою дівчинкою. Вже у 4 роки вміла читати й писати, і всі довкола були впевнені: росте майбутній професор. У садочку дитина була «дорослою не за віком», тому мама-вчителька вирішила брати її із собою на роботу.
Леся Мудрак: «Пам’ятаю, як учні 5-го чи 6-го класу розповідали напам’ять твір Шевченка «Мені тринадцятий минало». А я сиділа на останній парті і по-дитячому дратувалася від того, що вони не можуть гарно, не затинаючись, прочитати такого легкого вірша. І уявіть, наприкінці уроку вилітає чотирирічна дитина до дошки: «Ви НЕПЛАВИЛЬНО читаєте!», після чого розповідає текст від початку до кінця. Мені аплодував увесь клас! Уже тоді я знала, що буду артисткою, що буду «говорити в мікрофон».
Уперше омріяний мікрофон Леся побачила під час святкування весілля своїх родичів. Свято було велике: купа гостей, музиканти... І це непосидюче дівчисько таки випросило в них мікрофон. «Мала дитина потримає в руках, скаже кілька фраз і ощасливиться», — думали вони. Але то була б не Леся Мудрак, якби їй не захотілося прочитати напам’ять «Катерину» Шевченка...

Без корони, проте з амбіціями і вимріяною донечкою

Потім було багато всього: вир подій і облич, хвилини тріумфів та відчаю... Завдяки її зусиллям було проведено низку масштабних міжнародних заходів, як-от поетичний фестиваль «Terra poetіca», на який з’їхалися учасники з 12 країн, Міжнародний молодіжний літературний форум, «Українська казка ХХІ ст.», «Гранослов» (його відродження стало однією із найголовніших літературних подій минулого року) і багато інших локальних івентів.
Л. М.: «Я — досить амбітна жінка. Головне, що ці амбіції — здорові. Не маю на голові корони, бо кожну корону є бажання збити підбором, — сміється письменниця. — Але завжди маю ціль і бажання її реалізувати. Тому вперто пробиватиму рогами стіни».
Тим паче що є задля кого старатися. Леся — мама шестирічної донечки Даринки. Від мами доня успадкувала глибокі очі, красу лісової мавки та неймовірну харизму. А от внутрішньо дівча зовсім інше.
Л. М.: «Ця дитина народжена з великих незабутніх почуттів, із справжньої любові, яка перевернула всю мою свідомість... Таке ніколи не повторюється, не забувається. За таке тільки дякують Вищим силам. Для мене Дарина була бажаною, вистражданою, намріяною... Такою, якою я її уявляла у своїх снах: кучерява блонда з довгими віями, великими очима й довгими ніжками... Ми з нею дуже різні. Я вже бачу, що, на відміну від мене, моя дитина занадто соромлива, закрита, обережна... Для дівчинки це нормально. Просто я була мегаактивною. Даринка не любить поезію, натомість обожнює прозу. Розумію, що це протест. Перенасичення з утроби. І знаєте, чесно, не хотіла б, щоб вона писала художні твори. Так, я хочу, щоб моя дитина росла освіченою, ерудованою, мудрою. Але життя творчої людини, яка живе непідробними емоціями, яка дуже тонко сприймає цей світ з усіма його вигинами і вибоїнами, занадто складне. Звісно, я готова прийняти будь-який її вибір».

«Хочу просто дарувати світло»

Леся Мудрак справді мала пройти тернистий шлях до визнання. І досі, на жаль, її випробування тривають. Дисертація про еротичну лірику, написана Лесею — науковцем; безліч проектів втілено Лесею — громадським діячем... При цьому чимало молодих авторів увійшло в літературу завдяки мудрим порадам Лесі — критика та педагога... Вона завжди знаходила час і можливості підтримати інших, але нічого не просила для себе.
Письменниця зізнається, що натхнення знаходить у людях, які вірять у неї попри все.
Л. М.: «Буває так, що ті, які можуть дати нам щастя, чомусь не готові його просто дати, без жодних компенсацій... Ми звикли бути перед кимось зобов’язаними, комусь щось винними... Звикли від когось чогось хотіти, вимагати, на щось сподіватися... Ми зважаємо на канони, закони, забобони, тактребості, хтошосказості — замість того, щоб жити... А я хочу просто жити і дарувати світло, якого так мало! Я ціную кожного, хто поруч. Моє оточення — це неповторні, особливі люди. Я щаслива, коли є відчуття потрібності й можливості щось змінити в суспільному сприйнятті культури чи у їхньому власному часопросторі».

Вогонь чи вода?

Деякий час у творчості поетеси була пауза. Можливо, через утому від цього коловороту заходів, презентацій, рецензій та поетичних вечорів, від оббивання порогів держустанов та прохань про допомогу у проведенні того чи іншого літературного дійства... А можливо, причина в іншому — у самотності.
Л. М.: «Митець має бути в якомусь лібідозному стані. Інакше він не творитиме. Не пуританка я, не монахиня... Звичайна людина. Жінка! Зі своїми вертикалями і горизонталями, падіннями і піднесеннями. Моя самотність настільки мене поглинула, що і хотіла би закохатися — так вона мені не дає цього зробити... Та я мрію, що колись вивільнюся з її лабетів».
Але як амбітна жінка Леся ніколи не зупиняється. Зізнається, що останнім часом з’явилося дике бажання, щоб Дарина нею пишалася.
Л. М.: «Авторитет, слава, кошти здобуваються кров’ю, тяжкою працею і цілодобовим навантаженням. Бо ніхто ніколи мені не допоможе, окрім мене самої. Доля не підносила виграшних лотерей. Звісно, картаю себе за те, що не додаю дитині належної уваги і любові. Але при цьому намагаюся зберегти між нами взаємини, як між двома подружками. Дара дуже мене любить, любить, коли я розповідаю про своє дитинство, читаю казки (я це роблю небуденно, у ролях), разом граємось у глобус, співаємо. А ще їй подобається, коли довіряю їй щось важливе: наприклад, коли вона буває зі мною на репетиціях, перед мистецькими церемоніями, в театрах (де я зазвичай модератор), прошу її допомоги, — вона робить і пишається собою».
«Хочете ще дітей?» — питаю наостанок.
Л. М.: «Так. Обов’язково! У майбутньому, відчуваю, буде ще й синочок. Та й Даруся дуже того хоче».
І в тому вона вся. Комусь може здатися, що Леся Мудрак — це вогонь, що запалює і палає, віддаючи себе до останку. Але насправді вона — вода. Така ж глибока, мінлива, потужна і життєдайна.

Галина ТЕЛИЧУК.
Фото з архіву Лесі Мудрак.