Головний невдоволено сплюнув.
— Йоли, ну, хто ж так б’є?
Він, не відводячи чорних врубелівських очей від м’яча, що метався по спортивному майданчику, знервовано зробив ковток «пепсі-коли».
— Чому флангами не працюємо? Що, так у центрі й стовбичитимемо всю гру? — несамовито волає головний своїм підопічним, котрі час від часу винувато поглядають на нього.
— Чого ти вилупився на мене, ти краще грай давай! — не вгамовується тренер.
Справді, така важлива гра — фінал дев’ятих класів (сім на сім на шкільному гандбольному майданчику, натовп вболівальників — учителі, навіть директриса, батьки, однокласники й, найголовніше, однокласниці!), але нічого не виходить. Абсолютно ні-чо-го!
Ще й рахунок 0:0 на останніх хвилинах матчу. Один щонайменший ляп — і гаплик!
— Моурінью, — шепоче на вухо головному тендітна, не дуже, напевно, вродлива, рудоволоса й веснянкувата дівчинка, — ти б краще Мессі замінив, він сьогодні зовсім ніякий: постійно маже!
Моурінью різко повертає аристократичне обличчя до своєї порадниці, котра дивиться на нього як на божество — із захопленням й водночас острахом: мовляв, вибач мене, нікчемну й дурну, але всією душею хочу допомогти тобі, й все ж Мессі сьогодні й справді зовсім ніякий...
— Яно, — тихо каже Моурінью рудій дівчинці, — а ти, здається, маєш рацію: Мессі будемо міняти...
— Судде! — ламким голосом кричить Моурінью. — У нас заміна. Замість Мессі — ось цей.
Головний киває на повненького добродушного хлопчика, який ще не заслужив гучного імені, але, певно, радіє, що несподівано отримав зоряний шанс замінити самого Мессі.
— Мессі, — уїдливо скрививши ще зовсім дитячі губи, каже Моурінью присадкуватому хлопцеві, котрий змахує з чола крапельки поту, — ти сьогодні додав мені сивого волосся... Геть оборзів!
— Розумієш, Моурінью, — непевно виправдовується Мессі, — вони...
— Заткни пельку! — роздратовано шипить головний, адже саме у цю мить м’яч рикошетом від товстуна, який щойно вийшов на заміну, влітає у ворота суперників.
— Го-о-о-л!!! — в єдиному хорі зливаються голоси уболівальників.
Лунає фінальний свисток. Матч завершено.
— Моурінью, ти — геній! — захоплено голосить Яна, змахуючи веснянкуватою рукою несподівані сльозинки.
— Зараз вони по повній отримають від мене — дотягли до останнього!
Моурінью віщає пристрасно, навіть зневажливо. Але якщо уважно придивитися, то можна помітити, що зараз це вже не грізний головний тренер, а худенький тринадцятирічний хлопчик з розбитими уродженою хворобою ніжками, що безживно звисають з лавки.
— Найголовніше — ми перемогли, — втішає головного віддана супутниця, подаючи йому маленькі милиці і допомагаючи підвестися.
— Yes! — бешкетливо кричить Моурінью, роблячи рукою, що ледь не впустила милицю, непристойний жест.
Вони залишають шкільний стадіончик останніми. Руда дівчинка, котра несе пакетик з «пепсі-колою», і тренер, який зміг таки видерти перемогу.
Юрій ГУНДАРЄВ.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
