Мовчимо, але... дедалі голосніше

Із неофіційної інформації від сільських голів, фермерів Кіровоградщини, котрі мешкають у напрямку Дніпра і Буга, напрошується однозначний висновок: говорити про земельний дерибан під прикриттям українських законів, непорушних, здавалося б, правил моралі, абсолютного законного права (на землю) людей, які воювали і гинули за Україну, нині бояться всі (лише перешіптуються). Бо ми, українці, усе ж таки порядні люди й розуміємо, що ті нещасні два гектари в полі — це найменше, чим Батьківщина може віддячити патріотам за жертовність.

Обурені селяни біля своїх «чужих» городів.

І в той же час не всі люди — порядні. Про це зазначають і обурені фермери, і прості мешканці сіл, ризиковано торкаючись дражливої теми. Черкащани розповідають, як у районах їхньої області виділяють землі новоспеченим господарям (не вчорашнім воїнам, як про це звітують у Держгеокадастрі, а ділкам, котрі, вміло користуючись нагодою і часом, віртуозно складають списки атовців з різних областей України і прибирають до рук клапоть за клаптем).
Про це саме говорять мешканці й селянської Кіровоградщини. І теж напівпошепки. Хоча треба провести чітку морально-понятійну лінію між інтересами атовців (чиєї провини тут немає, бо вони лише погоджуються на те, що їм пропонують) і далекосяжними, апріорі безпринципними, шкурними вчинками чиновників і швидко зліплених орендарів, котрі вирішили за п’ять хвилин наздогнати й обігнати тих, хто десятиліттями набував управлінського досвіду, вчився обробляти землю, підтримував міста й села гривнею, давав роботу людям і став частиною цього відносно впорядкованого соціуму... І одразу зазначу, що на сто відсотків упевнений: переважна більшість селян, які пройшли війну і Донбас, просять землю для того, щоб реально господарювати на ній, і знають, як це робиться.
Оборудка ж, що викликає обурення, має дещо іншу, уже підтверджену прикладами і на Черкащині, і на Кіровоградщині, просту схему — спочатку громадяни, які мають право на отримання землі сільськогосподарського призначення, подають заяви до відповідних органів. З часом приходить відповідь, мовляв, землі немає, коли з’явиться — повідомимо. А після цього з’являються люди — земля є, але в іншій області. Можете її отримати, якщо зразу продаєте її нам, але давайте домовлятися. А приведете ще десятьох таких, як ви, ще й процент отримаєте.

Не дамо сіяти на своїх городах!

«Ви знаєте, що Бережинка може повторитися у нашому районі?! — пишуть жителі Хмельового Маловисківського району. — У 1992—1995 роках за рішенням сільської ради нас наділили земельними ділянками на території колишнього колгоспного саду — дали, щоб там не росли бур’яни. Ми вручну ті наділи обробляли, перекопували, витягували корчі. Це була каторжна праця, але незабаром старий сад перетворився на квітучий городній масив, де ми сіяли злаки на пашу худобі, кукурудзу, горох, садили картоплю, огірки, помідори... Адже не секрет, що в селі більшість людей — безробітні, отже виживають, хто і як може. Та цього літа знайшовся такий собі біднячок із Малої Виски, пан П., чиї фермерські землі розташовані в сусідньому селі. Він назбирав у список аж двадцять чотири особи (серед них наших, хмелівських, лише шестеро, а то всі чужі, нікому невідомі) і приїхав до сільської ради, щоб сільський голова підписав відповідне погодження та дав добро на приватизацію цих ласих 49 гектарів колишнього саду. Сільський голова йому відмовив. Тоді він звернувся до виконуючого обов’язки начальника Держгеокадастру в Маловисківському районі (знову-таки хочу поцікавитися: там, в Малій Висці, комусь пороблено, що вона фігурує і в «злинській справі», і в бережинському конфлікті? — Авт.) — той підписав. І захоплення наших городів набрало «законної» сили. І тепер ми, сорок чотири мешканці села, залишимося без городів, бо землі біля садиб не маємо. Вважаємо це рейдерським захопленням землі.
Зверталися ми до всіх керівників, у чиїй компетенції вирішити нашу проблему. Ні Ігор Зінченко (обласне управління Держгеокадастру), ні Олександр Чорноіваненко (голова обласної ради) нічого втішного нам не сказали. Всі слухають, але допомагати не хочуть... А нам навіть не всі 49 гектарів потрібні. Наші городи лише на 12 гектарах. Решту можна було б дати сільським хлопцям, котрі пройшли АТО. Нехай отримують землю, але ж не наші городи, ті, хто на неї заслужив. Ми теж люди і хочемо їсти. І до речі. На одній із сесій сільської ради пропонувалося наділити вчорашніх військових землею із незатребуваних резервів — тією, чиї господарі повмирали. Адже хтось цими ділянками користується й отримує прибуток...
Зрозумійте, це не порожні балачки. Ми не дамо нікому нічого сіяти на наших городах, не дамо орати, садити, збирати... Ми не хочемо стрілянини, але будемо боротися за свою землю! Врешті-решт, у нас є законне право на її приватизацію...»

Скоро почнуть забирати землю біля хат?!

«Мій син, Володимир Неклега, пройшов Горлівку, на його долю випали всі жахіття цієї війни, але його прізвища в тому списку на приватизацію немає. Йому навіть 20 соток на забудову немає з чого викроїти. Зате в переліку нових власників землі, що була під колгоспним садом, є прізвища людей з Черкаської, Дніпропетровської областей, з Новоукраїнки... — людей, котрі ніколи сюди не приїдуть хазяйнувати, — обурюється мешканка Хмельового Ірина Черв’як, у якої також відібрали без попередження клапоть чорнозему. — Так само в черзі чекають на свої два гектари Валерій Філіпович, Андрій Гирба, Юлій Назаренков...»
Емоційно (а хіба можна залишатися спокійним, коли з тебе знімають шкуру?!) підтримує дружину Анатолій Черв’як: «Ми живемо з того городу! П’ять років тому хотіли приватизувати землю — не дозволили. А тут чужак з товстим гаманцем прийшов і перед ним одразу всі двері відчинилися. Це ми зараз знаємо його прізвище, а довгий час не можна було навіть добитися правди й дізнатися, хто нас зігнав із землі».
«А за що я тоді платила роками?» — не второпає Людмила Михайлова (на знімку), вкотре демонструючи квитанції зі сплати за оренду землі.
«Люди займали городи законно, — підтверджує землевпорядник сільради Віктор Мельник. — Вони виділені їм за рішенням колгоспних зборів у... тимчасове користування... Але з приватизацією орендарі не поспішали — і це теж факт. Думаю, є спосіб повернути втрачене й переглянути рішення Держгеокадастру через суд». А тим часом з’явився новий план із позначкою «приватизовано» на «квадратиках» землі, котра дісталася нібито воїнам АТО.
«Якщо атовці погоджуються брати за землю гроші (вже навіть не секрет, що існує певна такса, надзвичайно скромна, яку тицяють у руки вчорашньому військовому, щоб він передав свій наділ, наприклад, в оренду на 49 років тому чоловікові, котрий відіб’є на земельці в сто разів більше. — Авт.), то чому держава одразу не платить їм з бюджету? Навіщо відбирати у безробітних селян останнє, прирікати на бідність? — справедливо міркує Валентина Хрипко. — І ще: невже обов’язково забирати найкраще, готове до експлуатації та використання? Є ще 20 гектарів невикорчуваного саду. Культивуйте, ви ж багаті — у вас техніка, робітники. Діліть цю землю!»
«Ні, їм так не цікаво. Вони йдуть по головах і, мабуть, скоро почнуть забирати землю біля хати», — категорична в своїх висновках Зінаїда Шапошнікова.
«Насправді рішення по землі, котра знаходиться за межами села, з 2013 року приймаються в районному, обласному центрах, — каже сільський голова Сергій Майдебура, показуючи свіжий робочий документ — клопотання перед маловисківським відділом Держгеокадастру з пропозицією провести інвентаризацію земель й надати власникам городів (колгоспного саду) першочергове право на приватизацію. — З сільською владою повинні принаймні консультуватися. А зараз нас зіштовхують лобами — мешканців села, атовців, сільську владу. Іще одне. У Хмельовому є багато місцевих не забезпечених землею воїнів АТО. Нам би їм допомогти, щоб потім було моральне право розвозити по хатах повістки! Зараз у селі немає жодного вільного клаптя і я не знаю, де ми завтра шукатимемо землю, щоб виконати вимогу законодавства. Так само і в наших сусідів»...
Думається, земля в селах усе-таки є. Але ж не хочеться, щоб дійшло до перегляду угод, завдяки яким наповнюються сільські бюджети, розвивається чи підтримується сільська інфраструктура. Є ще один рідко згадуваний сільським керівництвом управлінський недолік — застарілі технічні плани сіл. Щоб мати повне уявлення, де і чия земля, потрібні нові документи. А вони коштують великих грошей. Тож, як правило, сільські ради користуються планами 70-х років. Новітні ж рейдери користуються... тим, що погано лежить чи що впало в око. А ще — недоліками законодавства та сприянням спритних чиновників.

Олег ШВЕРНЕНКО.
Фото Івана КОРЗУНА.

 

Селянин виростив майже півтонного кабана-залицяльника

40-річний Віталій Леник із Перевередова Млинівського району на Рівненщині — звичайний сільський господар. Працює на землі, вирощує сільгоспкультури та живність. Але любить експериментувати: затявся довести, якої найбільшої ваги можуть досягнути свиня і бик, коли їх «до старості» годувати звичним кормом, без преміксів. Відтак кабана вигодовував до 490 кілограмів, а бика — майже до тонни.
— Найвигідніше заколоти кабана, коли він має від центнера до півтора центнера ваги. Бо далі вже ріст уповільнюється, кормів затрачається значно більше, — розповідає Віталій Леник. — Але я свідомо зробив цей крок, коли поставив на відгодівлю кнура Гриця.
— Гриць був розумною твариною, протримав його більше чотирьох років. За півроку перед тим, як заколоти, «вирізав», щоб сало й м’ясо не мало неприємного запаху. А коли закололи, зважили, то всього десять кілограмів до півтонни вага не дотягнула. Скажу й про процес отого довготривалого вирощування. І в молодості, і в старості Гриць ріс на тих же кормах, що й інші свині. Зерно, буряки, картопля, кухонні відходи. Тільки все це давалося у відповідному балансі. Щоб вага швидше набиралася, треба до ячменю, кукурудзи додавати горох. Не багато — п’ять, ну максимум вісім процентів від всієї маси. І це дає вагомий плюс, — радить Віталій Леник.
Окрім згаданого Гриця, був у господарстві Віталія Леника й бик, який, коли його здали на забій, заважив рівно тонну.
— Підрахував якось: на цього богатиря пішло кормів, яких з одного гектара поля не збереш, — каже Віталій Леник. — А основою в кормі були осипка й буряки. Причому, в осипці завжди дотримувався баланс — пшениці, ячменю, кукурудзи, вівса. Ну й, звісно, гороху... Цього року я від подібної довготривалої відгодівлі відмовився. Повирощую трохи «звичайних» свиней і телят. Але думка продовжити експеримент не покидає мене. Бо так хочеться довести, що й на звичайних кормах свиня може мати півтонни, а бик —  тонну ваги.

Євген ЦИМБАЛЮК.

Млинів Рівненської області.