Вона не просила ні поради, ні співчуття. Лише одного — вислухати. Сірі великі очі благали: «Стільки років ношу все це в собі. Так хочеться виговоритись! Та нікому... Не повірите, доходить до смішного: залишусь сама в кімнаті і говорю в порожнечу. Раніше плакала, а тепер не можу...» Незнайомка надовго замовкає, відвівши погляд убік, а потім розпочинає розповідь...

Тата вона не знала... Батьки зустрілись, покохали одне одного. Думали, назавжди, та коли виникла необхідність у створенні справжньої сім’ї, чоловік розгубився, злякався, втік. І залишилась молода вродлива жінка з дитиною на руках. Ні вдова, ні розлучена.
Людський осуд, пронизливі погляди недоброзичливців, образливі слова — вони добре відомі кожній матері-одиначці. Як важливо в такі моменти не залишитись на самоті, відчути дружню руку, зустріти товариський погляд, підтримку! Не відчула. Не зустріла. Зате знайшлись інші, котрі замість допомоги простягли чарку, в якій втопилось не лише горе, а й гідність.
Непомітно втяглася. Подобався піднесений настрій, який робив байдужою до образ, до лиха, що обсіло, надавав сміливості та впевненості... Спам’яталась пізно — коли єдина й найдорожча донечка виросла і разом із безмежною любов’ю до тверезої матері пронесла через усе життя глуху ненависть і сором за неї п’яну.
Мати в кожного одна. А для моєї співрозмовниці вона була єдиною, такою, що заполонила собою весь світ, відсунула все і всіх на недосяжну відстань. Самотня жінка чудово розуміла хиткість і непевність свого становища, тому цуралася людей, чужих поглядів. І та відлюдькуватість непомітно переходила до маленької істоти з маминими сірими очима. Незрозумілим чином дівчинка відчула непевність дитини-безбатченка, переваги інших, доглянутих і безтурботних дітей. Замкнулася у собі, довірливо вручивши ключ від серця лише матері.
Засиджувалася допізна, коли в кімнату владно заходила ніч — супутниця дитячих страхів. Сиділа на великому стільці, підібравши під себе ноги, і вдивлялася в темряву, боялась поворухнутись, шумом власних ніжок злякати тишу. Жадібно прислухалась до кроків, які лунали зі сходів, чекаючи лише одних — рятівних, що спиняться біля її дверей і разом із ввімкнутим світлом відженуть усі жахи, принесуть такий жаданий спокій у наполохане самотністю серце.
І нехай ті кроки будуть нетвердими, нехай рука занадто довго намацує вимикач. Нехай яскравий промінь вихопить із темряви тупий п’яний погляд. Нехай. У цьому віці дитячому мозку все збагнути просто не під силу. Дівча радісно зірветься з місця, кинеться назустріч, обхопить за шию, не відчуваючи п’яного перегару материнських вуст. Весело бігатиме навкруги, хрипким від довгого мовчання голосом щебетатиме про свої важливі справи, допомагатиме розстеляти ліжко, а потім довго сидітиме поряд, вслухаючись у важке дихання матері.
Пияцтво батьків старить дітей. І вона, семилітня, звикла спати неспокійним дорослим сном. Чула кожен скрип старенького ліжка. Миттю підхоплювалась, щоб подати матері склянку води чи таблетку анальгіну. І любила її. Може, тому, що не могла ще самостійно збагнути сутність усього побаченого та пережитого. А може, тому, що рідко бувала в сім’ях інших дітей і не уявляла, що життя і мати можуть бути іншими.
Справжнім, незабутнім, ні з чим незрівнянним щастям ставали дні, коли за дверима лунали швидкі впевнені кроки, коли мамина рука відразу знаходила вимикач, коли дочка зустрічала теплий і винуватий погляд рідних очей. Усе змінювалось. І мати, вимучена найстрашнішою з усіх видів самотності — самотністю між людьми, розмовляла з донькою як з ровесницею. Розповідала про свої справи і з болем у серці зустрічала у відповідь дорослий розумний блиск її оченят. І тоді несподівано переводила мову на жарт, перетворюючи звичайний вечір на свято. Потім мати вкладала доньку в ліжко, і та спала міцним спокійним сном.
Але дитяча наївність не була довговічною. Дівчинка дедалі частіше замислювалась над поведінкою матері, порівнювала, аналізувала. Ведучи п’яну вулицею, тривожно позирала навкруги, готуючись дати відсіч, заступити від презирливих поглядів. А вдома, витягуючись навшпиньки, довго чаклувала над каструлями, готуючи перші невмілі страви. Мучилась над ванною із запраними простирадлами і фіранками. Разом із умінням до маленької господарки приходила дорослість думок.
Той день — теплий і сонячний — став одним із найстрашніших у житті. Як завжди, чекала маму з роботи. Нарешті не стрималась — вибігла зустрічати. Зайшла до великого магазину на розі: навіть п’яною мати не забувала принести щось смачненьке доньці на вечерю. Розглядаючи викладені на вітрині товари, часто поглядала на двері. Уявляла, як зустріне зараз матір, візьме за руку й піде разом із нею додому. Спостерігала за балакучим хлопчиком, мати якого відмовчувалась на його наполегливі запитання. І ось помітила знайому постать у дверях. З усмішкою кинулась до матері. Та раптом у груди хтось ніби каменем кинув: чи не вперше побачила перед собою матір і все, на що раніше не звертала уваги: і насмішкуваті погляди чоловіків, які весело переморгувались один із одним, і рух жінки, котра гидливо викривила обличчя і пригортала до себе балакучого хлопчика.
«Це вона його ховає від моєї мами!.. Щоб не дивився».
І вона зробила те, чого не робила ніколи раніше. Ніби злодій, ховаючись за чужими плечима, пробралась до виходу, аби лишень мати не помітила її і не заговорила.
Уперше в житті соромилась рідної матері. Ненавиділа себе за це почуття, але повернутись, взяти за руку, довести її додому не могла. Бігла гамірною вулицею, налітала на перехожих, розвозила пекучі сльози по щоках. Спам’яталась лише в своєму дворі, де звично гніздився рій сусідок. Уявила, як ітиме повз них мати, як осудливо хитатимуть вони сивими головами, зневажливо кривитимуть губи. І від того стало ще важче. Забилась у куток двору, щоб не бачити нікого — ні сусідок, ні рідної матері.
Не сховалась. На худенькі плечі, що здригались від плачу, лягла чиясь рука: «Чого ти, доню?» Від чужої нежданої ласки легше не стало. Захлиналась риданнями, оплакуючи віру й любов до матері.
Раптом долетів інший голос: «Ви не знаєте? У неї ж мати — п’яниця. Мабуть, знову під хмелем прийшла».
Дитячі сльози прорвались злою ненавистю. Ніхто не сміє засуджувати її матір, крім неї! Що розуміють вони в їхньому житті?
Не пам’ятала, що казала. Сама не розуміла тих злих слів, які кидала в здивовані і трохи розгублені очі. А потім вимучено стихла, згорбившись під тягарем несподіваного горя. Уперше не хотілося йти до рідного дому. Вперше відчула незатишність занедбаної кімнати. Вперше помітила безглуздий вираз маминого обличчя, її мутний погляд.
Власні думки злякали, примусили кинутись до матері, котра п’яно розвалилась у кріслі, впасти на коліна. Стояла перед нею, як перед Богом, у розпачі давлячись гіркими сльозами. Це була єдина надія. Адже мама любить її. Вона зрозуміє!
То була страшна дитяча сповідь про нестерпну самотність, про безмежну тугу за материнською ласкою і турботою, про пережитий сором за неї. Просила не іграшки, не дріб’язкової забаганки, а лише любові, спокою, впевненості в прийдешньому дні. «Мамочко, не пий!» А жінка лише п’яно мружила очі.
Чарка страшна похміллям. Похмілля наступного ранку було жахливим. Мати не впізнала доньки. Дівчинка за цю ніч подорослішала на десяток років. Варила їсти, робила все, до чого звикла, і... не помічала матері.
Закінчила школу, холодно попрощалась, намагаючись уникнути зболеного материнського погляду, і поїхала далеко, думаючи, що назавжди. Та серед чужих людей особливо гостро відчула тугу за нею — все ж єдиною і найдорожчою. Ледве стримувала себе, щоб не вернутись назад. Але згадувала образи і стискала губи у злій усмішці... Вона так і не забула лагідних сірих очей і теплих рук. А ще виведеного маминою тремтячою рукою рядка: «Доню, прости, якщо можеш...»

Аліса МУДРИЦЬКА.
Мал. Миколи КАПУСТИ.

Косів Івано-Франківської області.