Ганнуся зовсім не пам’ятала своєї матері. Їй було лише 2,5 року, коли матусю — «ворога компартії» — вивезли до Сибіру на каторгу. Ганна мала їхати теж, але малятко потай із потягу забрав материн брат Іван. Тому все свідоме життя дівчина прожила без мами, але знала напам’ять риси її обличчя за єдиною в домі вуйка Івана пожовклою фотографією. Цю світлину Ганя випросила у вуйця і відтоді з нею носилася, як із цінною реліквією. Їй виповідала всі свої дитячі жалі і болі, з нею лягала спати ввечері, прокидалася вранці... Була середина 1950-х років. Поки комуністична партія малювала райдужні перспективи соціалістичного процвітання, люди жорстоко бідували і, якби не власні городи, господарство та худоба, вимерли б...
Цівка молока пружно вдаряла у відерко, пінилася і малювала білі узори на краях посудини. Ганнуся доїла корову, а поруч вуйна Стефа висипала у корито другої корови нарізану січку з кукурудзянкою. Поралася швидко, бо ще дітей треба було випроваджувати в школу і бігти на колгоспну ланку. А Ганна, її племінниця, яка жила у родині, була за старшу помічницю. Подоївши Калинку, дівчина перейшла до Майї. Їй не важко було, але хотілося поспати вдосталь, як, наприклад, Наталі, що була лиш на рік молодша, чи Світлані, яка різнилась віком на два літа.
Коли молочка стало в обох відерках по вінця, Ганнуся притьмом кинулася в дім, відцідила свіженьке молоко через сито у чисті слоїки. Вуйна саме ласкаво будила двох своїх донечок, гладила по голівках і припрошувала підійматися, щоб не запізнилися на уроки. Ганна не любила спостерігати за пестощами, бо сама їх ніколи і ні від кого не отримувала: ніхто її не гладив, не заплітав коси, не пригортав до серця, не жалів... Вимила ретельно руки з милом і, взявши дві трилітрові банки в сітку, понесла на дорогу — до молокозбірного пункту, де здавали молоко колгоспу за копійки. Це був вранішній ритуал, покладені на Ганну обов’язки, які доводилося виконувати, незалежно від бажань, погоди чи чого іншого — аби не накликати на себе сварки від вуйни, яка її, сиротину при живій матері, прихистила, ділила харчі, не давала вмерти і «любила більше за рідних дітей».
Хоч як хотілось дівчині, зразковій учениці, майбутній випускниці, йти до школи у сусіднє містечко, та не могла, бо настала пора збору картоплі. Копали вручну. Важезні кошики ледь піднімала, але мовчки тягала їх із городу до пивниці: більше ж, крім вуйни і неї, нікому. Вуйко тяжко гарував у колгоспі водієм трактора, іноді й ночував на полі. Отож не нарікала. Отак і працювали не покладаючи рук чотири дні поспіль, поки вся картопля з поля не була перенесена у погріб.
Того ж дня шкільна подружка прийшла сказати Ганні, що вчителька сердита на неї через прогули, а завтра буде важлива контрольна і треба неодмінно прийти. Підказала нову тему. Ввечері Ганя впоралася із завданнями, але через сильну втому довго не могла заснути, до того ж, на душі кішки шкребли, бо не зі своєї вини не відвідувала уроки. Вранці ледь розтулила очі.
Попоравшись у стайні, понесла молоко. Молоковоз добряче запізнився, і Ганна змушена була бігти додому за портфелем із книжками. Розуміла, що спізнюється, а до школи ще 5 км битого шляху! Похапцем поснідала, вкинула в торбинку зварене накруто яйце і, вхопивши ранець, вистрибнула з дому. Як і зазвичай, сільським гостинцем ішла босоніж. Завжди закидала черевики на шнурівках на плечі, як бесаги, по обидва боки і долала пішки довгу дорогу. Ноги мерзли, але в неї лише одні вихідні черевички на всі випадки життя, тож треба берегти, бо як порвуться, зовсім не ходитиме до міста. А потім, перед міськими воротами, під мостом, мила ніжки у студеній річці і взувалася на голу ногу.
У голові Ганнусі снували думки: як її стріне сердита вчителька, як їй вдасться написати контрольну роботу, коли не відвідувала уроків... Отак, тяжко засапана, і доснувала до моста. Вмочила порепані від гострого каміння ніжки у студену воду, обмила болото, стріпала з пальців краплини... і побачила, що взуття нема. Марно намагалася згадати. Обличчя пашіло соромом і страхом.
«Боженьку, де ж я поділа черевички, — гупало в скронях, — невже дорогою згубила? Вуйна мене точно приб’є, а взимку вже не ходитиму до школи». Дитина плакала з розпачу. Повертатися не було сенсу, бо контрольна не чекатиме.
День був базарний, і люди юрмилися скрізь, а найбільше — у центрі, де височіла школа. Йшла босоніж на очах у здивованих перехожих. Швидко перетнула головний майдан та вбігла до класу. Всілася за парту і принишкла на місці, підібгавши під себе розчервонілі від холоду і тривалої ходьби голі стопи. Почався урок. Учитель історії першою ж викликав Ганну. Дівчина спаленіла, підвелася і з місця давала вичерпну і правильну відповідь, але це не влаштовувало педагога. Він наполягав, щоб дівчина вийшла на середину класу. Ганна відмовилася, стояла як укопана. Хтось із однокласників вигукнув: «Вона соромиться вийти, бо боса». Клас вибухнув реготом, а вчитель — гнівом. Скоро всі в школі дражнили Ганнусю.
Ганна цілий день була сама не своя. Лише вчителька української не сварила її, а натомість мовчки співчутливо кивнула. Ганя добре написала контрольну з мови, та це її не тішило. Їй було боляче і соромно. Не зважала на кпини, а була у глибокому відчаї, що дорога до школи через ті кляті черевички відтепер їй буде закрита. А ще не сповниться потаємне бажання — піти вчитися у омріяний педагогічний інститут.
Поверталася додому, схлипуючи. Але не від страху. Готова була понести покарання від вуйни. З пусткою в душі і тяжким серцем відкрила хвіртку. На лавиці біля будинку у сірій куфайці та грубих кирзових чоботях сиділа чужа і водночас дуже знайома посивіла жінка. Прицільним поглядом великих голубих очей — рідних-рідних — дивилася на заплакану Ганну. А на кілку, поруч із дверима, висіли Ганнусині черевички...
Від чого більше розривалося серце — від жаданої зустрічі з ненькою чи від знайденої згуби — Ганя спершу і сказати не могла. Але той день став у її житті одночасно і найтяжчим, і найщасливішим.
Тетяна ЗІНКЕВИЧ.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
Сколе Львівської області.
