Доброго дня всім! Хотіла б поділитися з читачами своєю історією: я пе-ре-мог-ла! Якщо чесно, досі до кінця не можу усвідомити це. Лікарі планували ще дві хіміотерапії, але останні результати ПЕТ-КТ показали, що лікувати більше нічого, рак відступив, а точніше, немає більше тієї агресивної пухлини, яка заважала мені жити!
У 19 років я довідалася про свою хворобу. Коли однолітки гуляють, працюють, навчаються, тренуються, ти лежиш у лікарні й рахуєш дні до того часу, коли, нарешті, опинишся вдома. Ти розумієш, що треба усміхатися мамі, адже їй морально ще гірше! У ті 19 років, коли ти сповнений сил і планів на майбутнє, можливо, закоханий, здається, що знаєш у цім житті багато чого.
12 хіміотерапій, 30 днів опромінення, 3 ПЕТ-КТ, 2 операції, 4 КТ, маса обстежень, літри донорської крові й нереально багато сліз, нервів, розчарувань. Двічі втрачала волосся. Мої руки опускалися, був момент, коли я кричала, що не витримую, що стомилася, але глибоко в душі знала: треба ще трохи потерпіти, зовсім скоро я одужаю. Підтримка, благодійні концерти... Ця хвороба відкрила мені очі на людей, на життя. Не скажу, що в мене відбулося просвітління, але я точно дуже багато усвідомила й зрозуміла. Хвороба відкрила мені очі на щастя жити, дихати свіжим повітрям, радіти сонечку й гарній погоді.
Самонавіювання — сильна штука! Спочатку запитуєш саму себе: ну чому я? За що мені це? Подумки постійно заперечуєш ситуацію: мовляв, це відбувається не зі мною, це якась помилка. Я не витримаю, занадто важко! Але доки ти не приймеш те, що з тобою відбувається, легше не стане... І от коли приходить усвідомлення й прийняття, починається боротьба! І боротьба навіть не стільки з хворобою, скільки з самим собою. І щойно я змогла змінити своє ставлення до цієї проблеми, мені — справді! — полегшало. Я зрозуміла, що треба не кричати: «За що?», а усвідомити — якщо зі стількох людей ця проблема обрала саме мене, значить, я повинна з нею впоратися! Не зламатися! Пройти цей шлях і... допомогти іншим!
Спасибі моїм рідним і друзям за підтримку, за нереальний потік переживань і емоцій — вони завжди додавали мені сил, були стимулом. Я не могла підвести тих, хто в мене вірив. Спасибі, що ви були зі мною й не давали мені думати про погане. Величезне спасибі моїй любій матусі, яка пройшла цей складний шлях від початку до кінця. Я знаю, їй було в тисячу разів гірше, особливо в ті моменти, коли мої емоції брали гору над здоровим глуздом. Я дотримала слова. Я ПЕ-РЕ-МОГ-ЛА!
Дякую! І бажаю вам здоров’я! Щастя, воно поруч, просто ми розучилися його помічати. Цінуйте те, що маєте!
Лілія КАЛІНІНА
(лист надійшов електронною поштою).
