15 лютого — День вшанування учасників бойових дій на території інших держав
Про свою військову долю розповіла «Голосу України» старший прапорщик Любов Дозор (на знімку), голова Кіровоградської міської організації Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
Загалом вона віддала військовій службі двадцять п’ять літ (1973 — 1998, за винятком перебування в декретній відпустці). Служила в Маловисківському районному й Кіровоградському міському військкоматах, в Афганістані, Німеччині, Заполяр’ї, на полігоні Капустин Яр у Казахстані... У Німеччині — начальником складу озброєння. У Кіровограді, після Афганістану, — командиром жіночого взводу, начальником лабораторії ракетного палива ракетної бригади. Нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня, Почесними грамотами Президії Верховної Ради СРСР й Кабінету Міністрів України. Вдячні земляки відзначили невтомну жінку відзнаками «За заслуги» першого та другого ступенів Кіровоградської міськради.
Початок
— Потрапила до Афганістану 1981 року, вже будучи службовцем військкомату. Прослужила два роки. Майже весь час — у 159-й бригаді матеріального забезпечення, що дислокувалася в провінції Пулі-Хумрі й здійснювала матеріальне забезпечення 40-ї армії та військ ДРА. До бригади входило понад двадцять військових частин. Тут зберігалися озброєння, харчі, медикаменти, пально-мастильні матеріали — ласий шматок для душманів. Вони постійно обстрілювали територію бригади, підпалювали бензовози...
В Афгані призначили начальником складу медикаментів, тож на ходу освоювала медичні та фармацевтичні знання і навички (цивільна освіта — товарознавець). Отримували вантажі ліків, формували з них партії за призначенням і супроводжували при перевезенні до госпіталів та медчастин...
Перший бій
Ще молодий, необстріляний військовослужбовець, Люба вирішила їхати в головній машині колони — і цікаво, і престижно. Душмани ж, за своєю тактикою, саме першу й останню машини колони, а також так звані «наливники» (бензовози), знищували першими. Дівчина й злякатися не встигла, коли куля прошила кабіну і водій, обхопивши руками голову, опустив її на кермо. Крізь пальці зацебеніла кров. Вколола йому промедол, перев’язала, але через кілька хвилин той помер на її руках зі словом «мама» на вустах...
Потім, ніби в тумані, разом із іншими відстрілювалася під час цього й ще одного нападу душманів на колону. Було дуже страшно, але якось взяла себе в руки. В тому бою загинуло більше половини бійців. Живі, а серед них і Любов Дозор, переформували колону і продовжили виконувати бойове завдання...
За два роки в Афгані схудла майже на 20 кілограмів — внаслідок осколочного поранення, хвороб, стресів, перевантажень. Після повернення продовжила службу в Кіровограді — контролером ракетного палива...
Місце жінки в строю
— У важкий час жінки — поруч з чоловіками. Це відома істина. Так було й в Афганістані, де потрібні були лікарі, медсестри, зв’язківці, продавці, бухгалтери, кухарі. Після виведення радянських військ із Афганістану ці жінки увійшли до ветеранських організацій. Вони дбають про сім’ї загиблих, доглядають могили, допомагають відновлювати документи, добиватися соціальних пільг, направлень на лікування, медикаментів. Яких часто немає, хоч усе це нібито передбачено чинним законодавством...
В організації Л. Дозор з 1996 року. Через два роки увійшла до її правління, а згодом і очолила. Вона, як завжди, на посту. Бо ще багато потрібно зробити. А клопотів з роками не меншає. Меншає лише ветеранів тієї війни. І багатьом чиновникам-бюрократам здається, що й проблем їхніх меншає теж. Любов Дозор не може з тим змиритися — біль кожного «афганця», кожної сім’ї загиблого сприймає по-особливому. Як учасник...
— Ветерани гідні людської пошани. Вони заслужили цього своїм життям, кров’ю, здоров’ям і втраченою молодістю, виконуючи місію, покладену на них державою. Проблеми їх у післявоєнному житті — не лише психологічні та фізичні. Часто втрачені під час воєнних дій чи пожеж в архівах, чи просто загублені документи стають злим роком для людей. Чи служив, чи був пораненим, чи нагороджували? Немає документа — немає людини! Десятки літ люди копаються в архівах, розшукують свідків, доводять, що справді воювали, що мають поранення... Без цього ти — не ветеран. Пільги, соціальні гарантії — не для тебе.
Цьогоріч ветеранські організації знову оббивали пороги благодійників — випрошували гроші на придбання для афганців ювілейних медалей «25 років виведення радянських військ з Афганістану». Що й казати, на відміну від Росії, де це питання вирішено на державному рівні, ще й передбачено низку фінансових заохочень, у нас переважно — мітинги та уроки слави. Дешево, але сердито!
Закони про підтримку ветеранів гарно написані, але погано виконуються. Від найвищого владного рівня й до найнижчого. Тому й доводиться осередкам УСВА братися за те, що мало б вирішуватися в державі автоматично.
У нелегкій громадській діяльності Любов Дозор не самотня — понад сімдесят активних членів організації завжди готові підставити надійне плече.
У Кіровограді 1230 тих, хто пережив війну в Афганістані. Без фінансових пожертв, лише за членські внески, міська організація не змогла б діяти повноцінно. За фінансову та іншу допомогу вона не перестає дякувати постійним благодійникам та помічникам, бойовим побратимам народному депутату Ігорю Шарову, заступнику голови правління ВАТ «Кіровоградгаз» Андрію Петровському, директору підприємства «Союз Афган» Антоніні Гуцалюк, редактору газети «Діалог» Анатолію Безтаці, депутату міськради Вікторії Новіковій та іншим добродіям.
Родовід з княжих часів
Не без гордості розповідає жінка про свій рід, корені якого сягають ще княжих часів. Прізвище Дозор її предки через багато поколінь передали її батькам, учасникам війни, зокрема — батькові, який був в’язнем кількох концтаборів і вижив. Можливо, так кувалася й її життєва криця, міцна та незламна. Таким вони разом із чоловіком виховують змалечку, як рідного сина, єдиного онука. Після загибелі дочки Любов Борисівна для нього — і бабуся, і мама в одній особі.
Кіровоград.
Слово про Любу
Служив командиром взводу радіолокаційної роти в Газні, за 150 кілометрів від Кабула, з 1981-го. Але з Любою познайомився через багато років після війни, в Кіровограді.
Уже працюючи редактором «Діалогу», випадково зустрівся з жінкою, яка здивувала мене своєю наполегливістю, людяністю, відданістю ветеранській справі — це була Любов Борисівна Дозор. Чув від побратимів з афганського товариства, що ця жінка гори може перевернути, щоб допомогти ветеранам. У цьому я пересвідчився, коли довелося виручати з біди нашого побратима. Той жив у віддаленому селі, чомусь навіть без документів. На соціальні виплати, пільги йому годі було й сподіватися. Ми написали про цей випадок. А потім до справи взялася Дозор. І проблеми ветерана вирішили. Відтоді вже багато років тісно і плідно співпрацюємо. Для нашого бойового братства — це незамінна ідеальна людина, яка почує кожного...
Анатолій Безтака, капітан запасу (в Афганістані — лейтенант), заслужений журналіст України, головний редактор всеукраїнської газети «Діалог».
Коли горять «наливники» — це справжнє пекло!
Фото з сімейного архіву Любові Дозор.
