На двох їм навіть більше, ніж півтора століття. Бо ж чоловік відсвяткував вісімдесятиліття, а його молодій дружині нещодавно виповнилося 73. У цих словах немає ані найменшої іронії, бо Віктор Іванович ЛУЦ та Надія Лаврентіївна МАРЗЯЛКО почуваються справді молодими, енергійними, сповненими найтепліших почуттів один до одного. Вірять самі і своїм прикладом переконують інших, що хоча з роками людину дедалі частіше починає підводити тіло, душа, думки й почуття залишаються все тими ж, що були в молодості. Хіба що з віком розсудливості та життєвого досвіду стає більше. Тож ними і керувались, коли приймали справді важливе рішення — стати на весільний рушник і обвінчатись у церкві.

Обом довелось переживати всіляке — і веселощі з радощами, і смуток з проблемами. Але чи не з найбільшими труднощами зіткнулись на схилі літ, коли після різних сімейних випробувань залишились одинокими. 
Надія Лаврентіївна народилась у Сахнівцях, що у Ізяславському районі на Хмельниччині. Завжди весела, енергійна, легка до всякого діла. А що вже голос має — то все село завжди заслухується, як вона співає. Ніхто б і не подумав, що доля приготує для неї складні випробування, забравши чоловіка, та ще й сина. Добре, що у матері була донька, тож певний час жили разом. Аж допоки дочка не поїхала за кордон...
Коли із хати роз’їжджаються найближчі люди, а тим більше — коли йдуть із життя, туга охоплює просто нестерпна. Але нічого не вдієш, все треба було перетерпіти і пережити. Та ще й так, щоб люди не дуже бачили те горе. І навіть не сподівалась Надія Лаврентіївна, що колись у неї буде нова сім’я.
Те ж саме можна сказати і про Віктора Івановича. Ще п’ятнадцять років тому пішла з життя його дружина. Інколи здавалось, що позаду залишилось усе — і родинне щастя, і робота. Віктор Іванович 45 років попрацював у школі села Решнівка, що у Старокостянтинівському районі. Там навчав чужих дітей, а вдома разом із дружиною виховали п’ятеро своїх.
Гарних виростили дітей, і, коли мами не стало, ті не залишали батька самого. Але ж у кожного складалось своє життя, вони будували власні родини. Можливо, ось так, при дітях та онуках, і залишився б Віктор Іванович, якби одного разу на родинному святі не завела пісню Надія Лаврентіївна. А чоловік візьми та підтримай її. За одною піснею — друга, третя, а там і познайомились, і розмова зав’язалась...
Було це три роки тому. Після того знайомства вони стали не тільки близькими друзями, а ще й справжнім співочим дуетом. Яке свято не відбувалося в селі — обов’язково заспівають удвох. Згодом зрозуміли, що їм приємно не тільки співати один з одним, а й спілкуватись, бути разом.
Думали самі, радились із близькими та врешті-решт вирішили стати однією родиною, щоб підтримати один одного, коли треба — розвіяти сумні думки. Роки не налякали, а навпаки — підштовхнули до такого рішення, бо життя швидкоплинне, і відкладати важливі кроки вже ніколи.
Із весіллям довго не зволікали. Молодята повінчались у церкві, як годиться, обмінялись обручками. А «Гірко!» їм вигукувала вся родина. Діти та онуки щиро раділи за своїх дідуся та бабусю. Кажуть, їхнє життя завжди було прикладом, а тепер і поготів: Надія Лаврентіївна та Віктор Іванович показали, що і в похилому віці не треба піддаватись смутку та хворобам, котрі переслідують літніх людей. Варто радіти кожному дню і ніколи не боятись бути щасливими.

Ірина КОЗАК.

Хмельницький.