Готуючись до зустрічі Нового року, згадую передноворічні клопоти і комічні випадки з дитинства. У нашій сім’ї гуртом прикрашали ялинку. Чіпляли ялинкові іграшки різних років.
«Ось цей будиночок ми купили, коли народилася ти, Олександро, — терпляче пояснювала мама. — А ось ці шишки і ведмедики придбали, коли народилася ти, Наталю»... Але найбільше ми із сестрою чекали моменту, коли батьки повісять на ялинку печиво і цукерки: у 1970-ті роки нас рідко балували солодощами, бо батьки мали скромні зарплати. Ми із сестрою любили потайки розгортати обгортки, забирати звідти цукерки, заповнюючи порожнечу ватою, щоб зберегти форму. Думали, батьки про це не знають. Хоча як підросли, зрозуміли, що саме на нашу винахідливість і були розраховані солодкі ялинкові прикраси...
***
Голова Рівненської облради Микола Драганчук теж розповів потішну історію зі свого дитинства:
«Я зростав у багатодітній сім’ї. Попри це, батьки добре дбали про нас, малих. Тато працював далекобійником, добре заробляв, тому ми одними з перших серед сусідів купували побутову техніку. Останнім придбанням був новий холодильник, чим у ті роки могли похвалитись не всі родини. Тож якось до нас на вогник завітала сусідка і попросила покласти у холодильник кавалок ковбаси: мовляв, хоче, щоб продукт зберігся до приїзду гостей. Батько погодився, а коли за сусідкою зачинилися двері, усім нам трьом наказав: боронь Боже зачепити чуже! Беручи з холодильника свої продукти, ми сходили слиною від апетитного запаху сусідської ковбаси. Першою не витримала сестричка — відрізала від кавалка малесенький шматочок, так вчинив і брат. «А я що, гірший? Так виправдовував свій вчинок, відрізаючи і собі шматочок ковбаси, — сміється, згадуючи, Микола Миколайович. — Тато саме повернувся з рейсу, сусідка прийшла по ковбасу. Але її стало на третину менше. Батько вибачився: мовляв, діти не втрималися... Пообіцяв сусідці завтра дістати (а в ті роки сирокопчені ковбаси були у великому дефіциті) ковбасу і повернути їй. І зробив це!»
***
А ось наша читачка Лідія Богданець із Рокитнівського району згадує, як із подругою у передноворічні дні пожинали плоди гри в перукарню:
«Скориставшись із того, що батьки заклопотані, ми з Ларисою (так звали мою подругу дитинства, нам тоді було по шість років) почали гратись у перукарню. Спочатку вона стригла мені чубчик. Достриглась до того, що там, де він мав бути, утворилася лиса прогалина. Вигляд у мене був жахливий. А я постригла Ларису «під горщик», надягнувши його на голову подрузі... Батьки жахнулися від нашого вигляду, бо ми обидві були схожі на городні опудала. Щоб позбавити від насмішок ровесників, вирішили тимчасово не пускати нас у дитсадок, а на новорічному ранку мами зробили для нас корони, які приховали результати нашої перукарської «майстерності».
Олександра ЮРКОВА.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
Рівне.
