У моєму дитинстві не святкували прихід Нового року. У школі, звичайно, ставили ялинку. Ми, учні, вчили новорічні вірші й пісні, але наші батьки зміну календаря не відзначали. Ніхто не сідав за святковий стіл, не чекав півночі й бою курантів. Повернувшись з колгоспної праці й попоравшись удома по господарству, стомлені селяни вкладалися спати.

Однак, в останній чверті двадцятого століття сільська молодь потроху почала долучатися до «цивілізації». Цим змінам передувала знаменна подія. 1969 року наше село, що розкинулося між перелісками та балками Холодного Яру, електрифікували! Так, у часи, коли СРСР наздоганяв Америку й підкорював космос, у сільських оселях моїх земляків нарешті прибрали з припічків гасниці й укрутили під глиняними стелями електролампочки...
Натхненні цією подією, хутірські дівчата Поселянівки задумали відсвяткувати прихід 1970-го. Утім, якщо відверто, то головним приводом для святкування стала не електрифікація, а значно приємніша для дівчат обставина. Після понад дворічної служби в армії повернулися додому сільські парубки. Був серед них і мій брат Олекса та його однокласник і товариш по службі Василь Козир. Можливо, через це старші дівчата запросили мене та мою подругу Люсю. Для нас це стало справжньою несподіванкою. Досі ані я, ані подруга жодного разу не зустрічали опівночі Новий рік! Ми розхвилювалися й зраділи. Нам було по шістнадцять...
31 грудня після дев’ятої вечора ми з Люсею попрямували на Хутір – сільський куток на околиці Поселянівки. Село вже спало. Вулицею гуляла снігова заметіль. Крізь білу завісу не було видно ані хат, ані шляху. Та це нас анітрохи не бентежило. Кожна стежина, горбик чи ямка під тинами були нам знайомі з дитинства, і ми могли йти на Хутір із заплющеними очима. Спустилися в Яр, перейшли місток. У білому мороці хурделиці, під горою, заясніло спочатку невиразне, та з кожним нашим кроком дедалі яскравіше світло. То світила вікнами оселя тітки Ганни, де збиралася молодь.
Через темний ґанок і сіни ми зайшли до світлиці – і на мить замружили очі. Що то була за світлиця! I зараз, через багато років, вона виринає в пам’яті як справжнє диво. Осяяна яскравою електричною лампочкою, з білими, аж блакитними стінами, заквітчана барвистими рушниками, пахучими гілочками ялини, світлиця, справді, була світла-світла, ясна й урочиста. Згодом мені довелося побачити багато великих залів із потужним освітленням, будинків із дорогими люстрами, але жоден із них не міг зрівнятися з казковою, осяяною дивовижним світлом простою селянською оселею.
За вікном Ганниної хати шугала завірюха, а у світлиці було затишно, святково й радісно. У грубці потріскували сухі дрова. Грала гармошка в руках сільського музики Петра. Лунали пісні, жарти, сміх. У тітчиній хаті, звісно, не було телевізора, навіть радіо... Прихід Нового року визначили за наручним годинником Льоні Овчаренка. На мить хлопці та дівчата вибігли з хати, вітали одне одного, кидались сніжками, танцювали.
Десятиріччя за десятиріччям минуло відтоді. Різні зустрічі Нового року були в плині прожитого часу, але протягом усього життя найяскравіше, най-
осяйніше світила й світить одна-єдина електрична лампочка в білій глиняній хаті тітки Ганни.

Лідія ЛІСОВА.