У десятитисячному районному центрі Міжгір’я з-поміж мешканців найпоширеніше прізвище Бундзяк. Один із найповажніших за віком — Дмитро БУНДЗЯК (на знімку). Нещодавно йому виповнилося 87 років. Що не кажи, а він неординарний дідо, бо досі невгамовний у всіляких житейських справах — мов дзиґа, моторно крутиться на газдівстві. Виходить, що жвавий рух — запорука працездатного довголіття.
Від чого походить прізвище родоводу, Дмитро Федорович не знає, зате відомий генезис сільського прізвиська Піпородя, яке назавжди приклеїлося до нього і нащадків: горянам у такий спосіб легше розрізнити когось із багатьох однофамільців. Каже, що так повелося, бо баба Олена постійно курила люльку-піпу: єдиний тоді на всю гірську округу лікар так дивно-мудро порадив... курінням лікувати хворобу очей! Вона проживала у Поточині, де і він народився та ріс. Тоді на околиці Волового (дорадянська назва нинішнього Міжгір’я. — Авт.) було лише кілька десятків зрублених із дерева хатинок. Не те що тепер — цілий житловий масив розрісся вздовж і впоперек будинками-особняками.
Пам’ять діду Дмитру і досі не зраджує — у дрібницях пригадує босоноге дитинство. Малолітнім пастушив. Розповідає, як ночували з худобиною у хащах, щоб її не «експропріювали» мадяри за Другої світової війни, дуже перестрашився вибухами, коли вояки втікали і підривали бункери оборонної мадярської лінії Арпада. Зберіг у тямці й оповідь батьків про розстріл навесні 1939 року угорськими фашистами відважних січовиків в урочищі Тішня, що неподалік від колишнього обійстя родини...
Дмитрові Бундзяку судилося жити аж при шістьох владах. Народився й ріс при чехах, потім недовго проіснувала Карпатська Україна, відтак прийшли мадярські фашисти адмірала Горті, з осені 1944-го до січня 1946-го — Закарпатська Україна, до 1991-го Радянський Союз, нині — незалежна Україна.
Згадує, що дуже розчарували руські визволителі, на яких покладали надії. Забрали від них корову, телицю, десять овець та ще й силоміць змусили трудитися у колгоспі. У 1954-му був призваний на строкову службу до Радянської армії. Служив три роки і вісім місяців у будівельному батальйоні в Ізмаїлі. «Тепер уже можу казати, чим займалися, а при «совєтах» треба було тримати язик за зубами», — мовить старожил і розсекречує сувору таємницю — споруджували військові аеродроми.
У армії отримав шоферські права, що стали у пригоді після демобілізації — влаштувався пожежником у рідній стороні. Згодом йому довірили кермо «полуторки» — ГАЗ-ММ. А до того часу у розпорядженні місцевих вогнеборців, яких налічувалося менше, ніж пальців на одній руці, були коні з возом, на якому кріпилася ручна пожежна помпа... Працював і підковувався у науці у вечірній школі, бо за плечима були всього три класи. Може згадати чимало тривожних виїздів за 28 літ служби у пожежній касці, але особливо Дмитру Федоровичу шкода, що не змогли врятувати у Майдані палаючу церкву, причина загоряння якої — досі загадка.
Трудився слюсарем на маслозаводі, водокачці на турбазі «Міжгір’я», сторожем на заводі «Селена». У відпустках, як правило, перебував на «зеленому морі» — у поті чола прополював бурякові плантації у Полтавській області або у Латвії, заробляючи не так гроші, як збіжжя в натуроплаті для худобини і сім’ї — зерно, цукор, соняшник...
А сім’я була чимала! Дід Дмитро фіглює, що у багатодітності наче змагалися із шовгором-швагром Василем. У обох нівроку п’ятірко: по четверо синів та одній дочці, причому нарікали однаковими іменами — Василь, Дмитро, Іван, Михайло та Марія.
І після виходу на пенсію ще мандрував по заробітках, подавався майструвати за кордон — до Словаччини.
Тужить за дружиною Марією, якої 12 років тому не стало. Сум поволі розвіювали турботи на домашньому господарстві, де досі вирощує картоплю та іншу городину. А ось із коровою довелося цьогоріч все ж розлучитися, бо у запліччі не на жарт заболіло. Натомість купив кізоньку Білю (на знімку) — її легше доїти рукою, яка нестерпно ниє. Взагалі-то, як каже, в лікарні ніколи не лежав, лише інколи консультувався з лікарями щодо пігулок чи мазей.
Дід Дмитро дбайливо доглядає сад. Із виплеканого винограду має і домашній напій, щоб почастувати гостей. Щоправда, кого-кого, а п’яниць не переносить. Так і каже, що нерозлучних цімборів-друзів не має, бо паленку-горілку не п’є. Напівжартома зізнався, бо у базарний день щодуху крутить педалі велосипеду, але поспішає до гомінкого місця не так за крамом, як за зустрічами: побачитися зі знайомими, поговорити — і хутко додому, бо треба козу Білю, курей та гавкуна-пса Чорю погодувати...
Почуття гумору, схоже, теж подовжує вік старожилу. «Хоча вже й хворію, але не здаюся», — оптимістично висловлюється дід Дмитро. Живе у власноруч зведеному просторому будинку сам. Бо дочка Марія мешкає у Чернівцях. А сини мають свої дахи над головою. Розраджує те, що зростає семеро онуків і троє правнуків... Тож Бундзяковому роду не буде переводу!..
Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ, Василь НИТКА.
Фото Василя ПИЛИПЧИНЦЯ.
Міжгір’я Закарпатської області.
