Дім, де мала Люда з татом, мамою, родиною та сусідами сідали до Святої вечері, де минули щасливі дні її дитинства, і з яким пов’язані найтепліші спогади, стоїть ще й досі. Тому на всі свята сім’я іванофранківчанки, прес-секретаря апеляційного суду Івано-Франківської області Людмили Безусової-Попович їде до Брошнева, до мами та бабусі Олени. У надвечір’я, коли має народитись маленький Ісус, завжди хочеться бути вдома, і до щему загострюється бажання бути поруч з рідними, відчувати їхнє тепло, разом сісти до столу, колядувати й згадувати...

(Зліва направо): Людмила Безусова-Попович, матір і бабуся пані Олена, дочка Наталя, сини (вгорі) Станіслав і Євген.

Пані Людмила походить із сім’ї переселених з Польщі лемків. Історія важка, бо її бабуся до місця депортації в село Галицького району так і не доїхала. Коли була на підводі із шістьма своїми дітьми, військові по тодішній лінії перетину між Польщею й Україною розпочали стрілянину — і її було важко поранено. Жінку забрали до госпіталю, де вона померла й поховали в спільній могилі, яку ані діти, ані онуки не можуть знайти й досі. Про бабусю завжди нагадує друга свічечка на могилі діда Івана, який залишився вдівцем з малолітніми доньками. Мешканці села Маріямпіль переселенців, яких розселили по хатах, вивезених на Сибір галичан, не цурались, навпаки, допомагали. Але, коли по «лемківській пошті» пішов розголос, що в селищі Брошнів (Рожнятівський район) потрібні робітники, багато лемківських родин, які були розселені по різних селах Прикарпаття, у тому числі й пані Людмили, переїхали туди. Там мама і її сестри повиходили заміж, почали народжуватись діти, які про ті страшні часи знають тільки з розповідей дорослих. Уже за своєї пам’яті Людмила Ільківна пригадує зовсім інші історії. А саме, як вони з мамою, татом і ще трьома іншими сім’ями дружно жили на одному подвір’ї, де ніхто ніколи не замикав вхідних дверей до своїх домівок, де посеред двору стояла спільна металева літня кухня, де у вихідні дні надворі обідали за одним столом і ніхто нікого не ділив ні за національністю, ні за віросповіданням. Серед тодішніх сусідів лемків Бережанських (дівоче прізвище нашої героїні) була родина літніх поляків панів Ференц, головного бухгалтера лісокомбінату, росіянки Євгенії Миколаївни Заржіцької, подружжя Оксани та Миколи Бура — учительки та головного технолога лісокомбінату з Рівного. І так склалося, що поділ на «наші» і «ваші» свята, як пригадує пані Люда, їх зовсім не роз’єднував, а навпаки, зближував. На всі радянські вихідні ходили в гості до сім’ї Миколи Трохимовича і Оксани Олександрівни, православні релігійні свята справляли у них, а на католицькі — всі йшли до пані Ядвіги Ференцової. Тоді мала Люда називала її баба Віся і досі пам’ятає, як вона смачно готувала різні вишукані страви і дуже красиво сервірувала стіл. Щодо католицького Різдва, то перед ним пані Ференцовій родичі з Польщі надсилали в конверті облатку і саме з неї розпочиналась вечеря. Облатка — це така біла прісна тонесенька вафелька, за розміром, як звичайна листівочка, з витисненими рельєфними візерунками по краях, а в центрі — образ Матері Божої з Ісусиком на руках. Цю облатку ламали на стільки шматочків, скільки було людей за столом, мокали в мед і з’їдали, після цього всі обнімались, цілували одне одного, а потім вечеряли. Ще жінка пригадує, що куті на столі в поляків не було, зате був особливий різдвяний пиріг з присмаком кориці та гвоздики. Також батько і мати намагались 25 січня, шануючи Різдво, яке святкують католики, не виконувати жодної роботи ані в хаті, ані на подвір’ї. А після Нового року всі сусіди 6 січня приходили на Святий вечір до сім’ї лемків. Тато заносив до хати дідух, який зі снопика робила тітка Марія, встеляв долівку сіном з розсипаними горіхами, які потім шукали діти. Мама застеляла стіл скатертиною, під яку клала солому, а по кутах — часник. Пані Людмила каже, що з часу дитинства асортимент страв на Святу вечерю майже не змінився: кутя, вареники з картоплею та квашеною капустою, узвар, вінегрет, декілька страв із риби, борщ з квашених буряків з вушками (маленькі пельмені, але із начинкою з сушених грибів), пісні голубці, пампушки. Проте жалкує за милими серцю капусняком та киселем зі сливок, які чомусь перестали готувати.
Відтак починаємо говорити про тодішні стосунки між людьми, і жінка каже, що багато чого пережили, були незаможні, були різних національностей, але були добрими, допомагали одне одному і не тільки сходилися на свята, а й збиралися разом, коли в когось траплялася біда. При цьому добрим словом згадала свого класного керівника Ганну Никифорівну Майбороду, родом із Підмосков’я, яка викладала в них російську мову, і пошкодувала, що не може бачитись зі своїм свекром, а її діти — з 91-річним дідусем, який живе в Ростові. А той своєю чергою не може приїхати в Україну на могилу сина. Зі своїм першим чоловіком вона познайомилась на івано-франківському підприємстві, куди приїхала за направленням після закінчення Київського національного університету (філософський факультет, спеціальність «психологія»). Народилось двоє синів — Станіслав та Євген, проте чоловік трагічно загинув. Уже в другому шлюбі народилась дочка Наталя, яка нині є студенткою місцевого університету, хлопці працюють програмістами, одружені. І ось таким гуртом, разом з чоловіком Олегом, на кожне свято їдуть до Брошнева. Там мама, там їхня родина лемків-переселенців, які за доброю традицією опівночі на другий Святвечір уже колядують під вікном, вітаючи тітку Олену Лаврик-Бережанську зі святами і днем народження. Адже матір пані Людмили народилась на Йордан, 19 січня. І ми також приєднуємось до привітань.

Галина БРУХАЛЬ.
Фото з домашнього архіву родини.

Івано-Франківська область.