Василина СЯТИНЯ (на знімку) з Синевира 23 грудня відзначила день народження. Хоч і не ювілей, але тризначне число уродин таки поважне — 102 роки! Вона нині — найстаріша жителька Міжгірщини. Радіють Василині Василівні 18 онуків, 22 правнуки та ще чотири праправнуки!
Довгожителі у гірській місцевості — не така вже й дивина. Пальму першості впевнено тримає село Синевир, що розкинулося вздовж річки Теребля. Такого ж віку, приміром, досяг і родич баби Василини — Федір Бобонич, якого кілька літ тому, на жаль, не стало...
За статтю явну перевагу серед старожилів у районі мають жінки: рік тому у сусідньому осідку Синевирська Поляна померла Юстина Біланин, якій не вистачило лічених місяців, щоб досягнути ще поважнішої пори — 104 років. У народі з цього приводу побутує навіть анекдот: «Хто хворіє? Жінка. Хто помер? Чоловік».
Жарти жартами, але головним секретом довголіття, схоже, є активний спосіб життя. Сільський голова Синевира Микола Куруц, який живе у сусідстві з Василиною Сятинею, підтверджує це: «Постійно бачу бабусю на подвір’ї. То на городі, то біля хліва». І як наступить холодний період, то верховинська аксакалка не дає спочинку рукам в оселі — плете вовняні шкарпетки всім рідним. Причому досі без окулярів.
Завзято трудитися звикла з раннього дитинства, бо народилася у багатодітній сім’ї — братів і сестер у родині росло аж дванадцятеро. У 18 років вийшла заміж за односельця Гриця, який здебільшого гнав бокори по Чорній Ріці та Тереблі. У подружжя теж на світ з’явилося нівроку нащадків: усіх восьмеро Василина Василівна народила вдома. Був випадок, як пригадує співбесідниця, що в один день породіллями стали разом із матір’ю Марією. І про батька Василя тримає в тямці цікавий спомин. Коли його забрали на Першу світову війну, то не встиг її побачити новонародженою. А як через п’ять років повернувся із збройної брані, то вона, дівчинкою-малоліткою, спочатку подумала, що до них завітав якийсь вояк...
Нелегко було у минулі часи. Хоч бідували, але виживали. За літньої пори ходила по навколишніх горах, збираючи чорницю, малину, ожину, щоб мати сяку-таку копійчину від продажу дарів природи. А як зима, то пряла, ткала, вишивала, не кажучи, що повсякчас за худобою доглядала. Добре знала не лише жіночу роботу, а й чоловічу. Коли чоловік був зайнятий плотогонством — неодноразово йшла на сінокіс за двадцять кілометрів лише в один бік. За радянської влади трудилася в колгоспі.
Мешкає бабка Василина в житловому масиві Товчка під однією стріхою з невісткою-вдовицею Оленою та її дітьми. Син Михайло, зазнавши важкої травми під час заробітків на лісорозробках у Росії, невдовзі помер. Живі ще її сестри: Одоця (їй 90), Марія та Настя.
Не лише зір, а й пам’ять дотепер не підводять старожилку — юним нащадкам продекламує вірші з довгими куплетами, які завчила ще за чеського урядування, або заспіває низку призабутих коломийок. І загалом бабка Василина вміє радіти життю — цінує кожну прожиту днину. Каже, що настрій людині піднімає робота. Щоденна й потрібна. Тоді й пісня веселою буде!..
Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ, Василь НИТКА.
Фото Василя ПИЛИПЧИНЦЯ.
Закарпатська область.
