Ольга ОВЧАРЕНКО зі Старобільського району одна виховує п’ятьох хлопчиків. Усі вони прийомні, але всі однаково дорогі їй, бо стали сенсом життя.
Ольга Овчаренко:
— Першим 2009 року я взяла Вітю із Сєверодонецька. Своїх дітей у мене двоє, але вони вже дорослі й мешкають окремо в інших регіонах. Маринці — 33, Сашкові — 30. У мене навіть четверо внуків уже є. Останніми роками я жила сама, і мені було дуже самотньо... Якось співробітниця гуртожитку, в якому я працювала, порадила: «Візьми дитину на виховання. Твої вже виросли, роз’їхалися. А візьмеш дитину — у тебе з’явиться новий сенс життя, і малюку зробиш добро». Світлана знала, про що говорила, бо й сама взяла трьох дівчат на виховання. І я почала мріяти про дочку. Таку, знаєте, яснооку, з білявим волоссям, одне слово, схожу на мене. І от ми із представником служби у справах дітей поїхали до Луганська (ще до окупації було). В інтернаті мені показали знімок дівчинки, яку передбачалося взяти на виховання, але серце моє не забилося. А тут хлопчика показують, Вітю. Йому тоді 10 років було. Сидить напівбоком, усміхається. І я подумала: «Господи, дитину так побило життя, а вона ще й усміхається». Тато помер, маму у тюрму посадили. Шкода стало хлопчика. У нього ще були сестра і двоє старших братів. Старших бабуся забрала, а його віддали до інтернату. Характер у Віті був — не цукор. Просто гіперактивний. Він і нині такий. Я з ним, звичайно, намучилася. Але не відмовилася, виховала. Тепер він уже випурхнув з гнізда, але телефонує тричі на день. От у гості збирається. Вітя спочатку не хотів іти в прийомну сім’ю. Казав, що чекатиме маму з тюрми. Але директор інтернату його вмовила.
Харизма у Віті сильна. Він — лідер за натурою й затятий футболіст. Довкола нього завжди збираються люди. Тож мені було спочатку важко його привчити до порядку. Але ми з ним знайшли спільну мову. Коли у Віті померла рідна мама, я йому дала гроші, щоб поїхав на похорон. А він не захотів. «Моя мама живе в Антонівці», — так каже усім: і бабусі, і сестрі.
Через кілька років я взяла ще одного хлопчика, вирішивши, що удвох їм буде веселіше. Сашка я вперше побачила на фото — світленький, кирпатий, симпатичний. Йому 12 років тоді було. Мама померла у 34 роки від раку. Сашко родом зі Свердловська й на два роки менший за Вітю. Але вони навчалися в одному класі, бо Вітя у нас екземпляр унікальний — двічі сидів в одному класі.
Майже через рік після цього телефонує начальник районного управління служби у справах дітей Галина Тітова й каже: «А ви не думаєте поповнювати свою сім’ю?» Запитую: «А що, є кандидатури?» Виявилося, хлопчик зі Старобільська потрапив у скрутну ситуацію. Мама повісилася, а його спочатку забрали родичі, а через місяць відвезли в притулок. Я із синами стала радитися, і вони в один голос: давай заберемо! Вітя каже: «Я Артема знаю, ми з ним у кадетському корпусі займалися. Хороший пацан». Так я взяла й Артема. Справді хороший хлопець. Зараз йому 14, навчається зі Степаном в одному класі.
Через два роки знову телефонує Галина Михайлівна. Річ у тім, що в Артема є брат, шестирічний Данило. Мама у них одна, а батьки різні. Отож його тата саджають у тюрму за несплату аліментів. Бабуся не може взяти хлопчика на виховання через хворобу. Зрозуміло, я забрала й Данила.
П’ятий син, Степанко, у нас з’явився у 2017 році. Звичайно, важко було. Найчастіше по допомогу звертаюся до Артема. Він — моя права рука. Віті вже 18, і він пішов у «самостійне плавання». У нього своя квартира в Сєверодонецьку, яка дісталася від матері. Ми там зробили ремонт, придбали диван, меблі для кухні, встановили бойлер. На перший час усе є. Сьогодні я виховую чотирьох — старшому Сашкові буде 18, Артему й Степану по — 14, а Данилу — 8. Коли Степана забрала, роботу в гуртожитку довелося залишити. Та й роки вже не ті — 50 виповнилося.
На околиці нашого села стоїть кілька фінських будиночків. Їх колись звели для газівників. Господар одного з них переїхав до своїх родичів, а будинок подарував нам. Споруда стара, потребує капітального ремонту, а для таких значних робіт грошей у нас немає. Але ми вирішили в міру своїх можливостей робити ремонт власноруч. Одну кімнату вже підготували. Гадаю, що будинок буде для моїх прийомних синів. Вони виростають, і треба думати про їхнє майбутнє. Ставлення односельчан до мене неоднозначне. Одні розуміють, яка це тяжка праця й скільки треба мати терпіння. Другі рахують мої гроші. Треті заздрять... А я знаю одне: добро притягує добро.
На знімку: мама Оля і Степан.
Степан:
— Після смерті мами я все думав: мене відправлять до інтернату чи все-таки заберуть до себе бабуся з дідусем? Мама померла від алкоголізму. І коли це сталося, я два тижні жив у бабусі, але потім мене відправили в притулок.
Там я спочатку ні з ким не розмовляв і нічого не їв. А потім звик. Познайомився там з однієї тіточкою, яка прибирала в кімнатах. Вона сказала, що може передбачити мою долю, і якось принесла карти спеціальні. Отож вона сказала, що у мене попереду — світле майбутнє, що у мене буде родина і власний будинок. Так і сталося! Того самого дня мене викликає психолог і запитує: хочеш у прийомну сім’ю? Я не знав, чи хочу, але погодився познайомитися з жінкою, яка вирішила взяти мене на виховання. А коли я побачив маму Олю й поспілкувався з нею, жодних сумнівів уже не було. Мама Оля мені сподобалася, вона поводилася так, наче ми з нею давно знайомі, привезла мені нові кросівки, джинси, футболки.
Приїхали в Антонівку, додому. Нас зустрічають Данило з Артемом — мої нові брати. Забрали мої сумки, показали будинок, мою кімнату, папугу. А потім пригощали крабовим салатом, який самі приготували.
Тепер у мене є своя кімната. І мама. Іноді хтось із нас може зіпсувати їй настрій, наприклад, виправивши в щоденнику одиницю на дев’ятку. Таке трапляється. Тоді мама гнівається, але частіше вона усміхається. Головне — вона красива й розумна. Змушує нас читати книжки. Зараз читаю «Діти вулиць» — про сиріт.
Павло ВОРОНЦОВ.
Фото автора.
Луганська область.
