Ірина та Олександр ГОНЧАРЕНКИ вважають, що своїм щастям завдячують саме Новорічному святу. Було це давним-давно, коли ще навчалися в одному класі у Корсунь-Шевченківській «другій» школі.
Сашко жив у сусідньому селі і прийшов сюди вже у 9-й клас. Карооку метку Іру виділив з-поміж інших дівчат одразу, але виявити симпатію наважився тільки у 10-му класі. Вибрав для цього новорічний вечір для старшокласників. Запросив Іру на танець, а коли проводжав додому, вийняв із кишені пальта шоколадку і несміливо простягнув дівчині. Іра вже не пригадує її назви, а от смак... Той знак уваги значив для неї дуже багато: симпатія була взаємною, але в часи їхньої юності дівчатам не годилося робити крок назустріч першою.
Наступного дня вона не могла дочекатися появи Сашка у класі: «У мене для тебе новорічний сюрприз!» — і простягла йому кулькову авторучку на дві пасти: синю й червону. Для більшості однокласників це була нездійсненна мрія! Всі писали, як правило, чорнилом або чорнильними авторучками. Шарикові тільки-но з’явились, й Іра давно приготувала цей подарунок для Сашка, але все чекала слушної нагоди.
Далі було багато інших виявів уваги і того першого, ще незвіданого почуття, що проростало в серцях. Для однокласників стало зрозумілим: Іра й Сашко — пара.
Шкільні пари зберігаються нечасто, але це був той випадок, коли юнацька закоханість переросла у кохання і велику подружню любов. Тож разом вони, як вважають, не з 1970-го, коли офіційно побралися, а з того самого 1965-го, коли виявили один одному свої почуття.
Ірина Григорівна майже 50 років зберігає всі Сашкові листи з армії. Це велика пачка конвертів із трикутними солдатськими штемпелями. Писав їх коханій щодня, а коли бував у наряді, то за ніч і по чотири встигав написати і всі до єдиного відправляв. «Пам’ятаєш той Новий рік, коли катав тебе на санках, коли бігали в парк, до річки?.. А ручку твою я і в армію взяв. Коли демобілізуюсь, усі нові роки разом зустрічатимемо...» — писав у листах.
У перший після весілля Новий рік Сашко поклав дружині під ялинку оксамитову коробочку з сережками, вона йому — водонепроникний годинник. І кожного наступного Новорічного свята під ялинкою обов’язково були приємні сюрпризи для кожного члена сім’ї. 1972-й зустрічали вже з першою донечкою Оксанкою, 1974-й — зі ще однією «сніжинкою» Олечкою.
Почали будувати власний дім, Іра вчилась у педінституті, потрібні були кошти — і доля занесла молоду родину на заробітки аж у далекий Магадан. Там народилися Альоша і Діна. А татко так «вписався» у роль Діда Мороза, що його кожного Нового року кликали до школи на дитячі свята. Малий Альоша якось сприйняв його за справжнього діда, дуже злякався і розплакався. Довелося зняти бороду і шапку, щоб малий упізнав тата. Та вдома все одно разом із сестричками шукав під ялинкою сюрприз від страшного, але доброго й щедрого Діда Мороза.
Разом із наймолодшою Марією у родині Гончаренків — п’ятеро дітей. Нині — є ще невістка, зяті і троє онуків. Усі діти здобули вищу освіту, кожен знайшов своє місце у житті. Як і батьки, всі — приватні підприємці. Оксана та Діна — у рідному Корсуні-Шевченківському. Ольга, Олексій та Марія з родинами живуть і працюють у Києві. Але батьківський дім тягне їх магнітом. Щовихідного тут повно гостей: як розклали нового великого обіднього стола у їдальні, так його й не складають більше. Серед численних днів народження і свят, які відзначають родиною, Новий рік, за висловом Олександра Федоровича, «це святе». Де б хто не був, неодмінно приїде заглянути під ялинку, привітати один одного. От тільки 2015-й зустрічали без Олексія. Тривожний то був Новий рік. Майор ЗСУ Гончаренко служив в АТО. Вся сім’я чекала дзвінків від Олексія щодня, щоночі... Слава Богу, повернувся до родини живим, з погонами підполковника.
З роками дещо трансформувалась традиція новорічних сюрпризів. Тепер родина часто збирається у батьківському домі на Різдво. Однак, як і колись, кожен кладе під ялинку свій подарунок. Для батьків діти готують спільний. Торік, наприклад, Ірина Григорівна і Олександр Федорович «знайшли» дві санаторні путівки до Миргорода. Раніше діти відсилали їх на лікування у Трускавець та Хмільник.
Колективні сюрпризи люблять «підносити» всім членам родини. Старшій онучці Маргариті на її 18-річчя тітки та дядько подарували студентську подорож країнами ЄС на 9 днів.
— Велика сім’я — велике щастя, — ділиться Ірина Григорівна. — Ми з Сашею виховували дітей у любові, вчили їх бути чуйними, порядними людьми. Задоволені, що виросли вони дружними і співчутливими, розуміють і підтримують один одного у різних життєвих ситуаціях. Ми з батьком просимо, щоб частіше приїздили додому, збиралися разом, бо немає для людини нічого ціннішого, ніж тепло родини. Як і власним дітям, усім іншим могла б порадити за кожної нагоди виявляти до рідних свою любов, тепло свого серця. Інакше як дізнаєшся, що тебе люблять?..
Насамкінець зауважимо, що Ірина Григорівна має звання «Мати-героїня». Шкода, що немає такої високої відзнаки для багатодітних батьків, таких, як Олександр Федорович. Бо народила дітей мати, а ростили і ставили на ноги їх разом.
Людмила ЯРОВА, Лідія ЛІСОВА.
Фото з родинного альбому.
Черкаська область.
