Правду кажуть: є люди, про котрих ніяк не пригадаєш, коли і за яких обставин із ними познайомився. Здається, що знав їх завжди. Ти добре розумієш їх, а вони — тебе, на них можеш беззастережно покластися в усьому. Саме таким є корінний кропивничанин із робітничої династії Станіслав Притюпа (на знімку).

Замість передмови

Ми навчалися в одній школі, разом проводили вільний час і до перших зірок на небі бігали влітку за м’ячем, уявляючи себе гравцями збірної з футболу. А ще страшенно боялися Марію Іванівну — голову квартального комітету, яка постійно погрожувала забрати у нас м’яч, бо його гупання по землі та стовбурах дерев, які правили нам за ворота, прирівнювала до артилерійської канонади та вважала загрозою шибкам у сусідських будинках.
Окрім футболу, любили рибалити на Інгулі. Постійно пропадали на березі річки. Додому поверталися десь опівдні з десятками пічкурів, окунців та линів. Виловлену рибу за встановленою чергою чистили, смажили на добряче обгорілій пательні, яка не мала відпочинку, й урочисто пригощали уловом своїх батьків. Слід зауважити, що рибалкою Славко був завзятим і мав у цій справі визнаний авторитет.
Пригадую його матір Олександру Михайлівну — жінку-трудівницю напрочуд лагідної й доброзичливої вдачі та приємної зовнішності. Вона виховала і поставила на ноги 13 дітей — шестеро дочок та семеро синів! За невсипущу материнську працю вона була нагороджена орденами «Материнська слава» І та ІІІ ступенів.
Батько Митрофан Семенович, навпаки, справляв враження суворої і мовчазної людини, зануреної в безкінечні господарські справи. Був коротко підстриженим, середнього зросту, трохи шкутильгав — таким відклався його образ у закутках моєї дитячої пам’яті.
Відтоді минуло чимало років. Та якось нещодавно, гортаючи сторінки раритетної книги нарисів «Красная звезда» з розповідями про сторіччя одного з найстаріших заводів сільськогосподарського машинобудування колишнього СРСР, зустрів прізвище Притюпа. А чи не про Славкового батька мовиться? Після підтвердження здогадів у телефонній розмові вирішив створити колективний портрет дружної робітничої родини Митрофана Семеновича Притюпи — земляка, який  заснував у обласному центрі 120-річну робітничу династію.

Батьки

Уже 69 літ живе Станіслав Притюпа у батьківському будинку в Новомиколаївці — на робітничій околиці міста. Заходжу на знайоме з дитинства подвір’я. «Йди за мною», — каже господар, і я опиняюся в одній із восьми кімнат (родина ж була велика!). На стінах зібрані в рамках чорно-білі фотографії членів сім’ї, яких уже немає. У центрі — великі портрети батьків Митрофана Семеновича та Олександри Михайлівни...
Обережно гортаю сторінки фотоальбомів, водночас прислухаючись до розповіді Станіслава, наймолодшого з великої робітничої родини, з якої залишилися на цьому світі лише четверо — сестра Люба (1936 р. н., давно живе в Рязані з двома дітьми), на рік молодша за неї Жанна (мешканка обласного центру) та брат Юрій (1939 р. н.).

...Митрофан Притюпа (на знімку) народився в далекому 1890 році в селі Миколаївка Олександрівського району на Кіровоградщині. Його батько був каменярем, працював до сьомого поту, аби лишень звести кінці з кінцями. За душею не мав ні копійки, бо не завжди траплялася робота. До слова, інколи родину рятував дід, який працював на багатіїв: він позичав жито, домішував жолуді з дубів — отаким хлібом і годувалися.
А коли підріс, мати мовила Митрофану: «Час тобі, синку, до діла ставати». І віддала в науку на кузню до коваля Петренка. Той виявився гарним і душевним учителем. По закінченні навчання мовив: «Хай щастить тобі, синку!» Пізніше Митрофан часто згадував ці слова, працюючи на заводах Краузе, Цейтлін, братів Яскульських. Ніде йому не щастило. Молодим робітникам — переважно підліткам! — доводилося особливо важко, бо їх по-варварському експлуатували. А при скороченні штату першими виставляли за заводську браму. З великими труднощами влаштувався в 1909 році на завод Ельворті, гадаючи, що здобуде на ньому шматок хліба. Але й там доводилося працювати по десять із половиною годин на день у дуже важких умовах. Через погану техніку безпеки траплялися нещасні випадки. Тож у 1912 році робітники заводу оголосили страйк.
...У лихі революційні Притюпа долучився до захисту новоствореної республіки. Дістав поранення, контузію, перехворів на черевний тиф, а в 1920-му його комісували за станом здоров’я. Людський організм потребував «ремонту», однак про це якось не думалося. Адже треба було відбудовувати зруйноване війною народне господарство. Тож Митрофан повернувся на рідний завод помічником майстра. Переломним у житті Притюпи став 1928 рік: його, колишнього учня церковнопарафіяльної школи, висунули на відповідальну посаду директора заводу «Змичка» (пізніше — «Більшовик»). Залишив кавалер ордена Трудового Червоного Прапора Митрофан Притюпа помітний слід і на посаді директора заводів «Червоний Профінтерн» та імені Кірова. Весь час був на роботі, нерідко й ночував на робочому місці.
Коли ж заговорили про Олександру Михайлівну, Станіслав зауважив: «Ось ти сказав, що добре матір мою пам’ятаєш. Мені ж згадується її неодноразово повторюване побажання: «Хоч би швидше вас виростити, бо набридло чорнильні плями з підлоги вимивати». Ще одне хочу сказати: мама була молодшою за батька на 17 років, однак вони не сварилися між собою. Разом виростили і виховали 13 дітей, четверо з яких — від першої дружини тата, котра загинула від рук денікінців. Уяви собі, якою героїчною жінкою треба бути, аби піти на стількох чужих дітей! Однак мати ставилася до всіх нас однаково по-доброму, чуйно і дбайливо. Ні в чому не схибила і нас привчала життєві труднощі переборювати. Померла ненька в 1986 році, переживши тата, пенсіонера союзного значення, на двадцять літ. Поховані батьки в почесному ряду на Далекосхідному цвинтарі...»

Сестри й брати

Знайшли своє місце в житті всі брати й сестри ветерана. На «Червоній зірці» працювали Валентин разом із дружиною Раїсою. Гордістю родини став Олександр, який до і після армії працював електрозварником механоскладального цеху № 1 заводу, — переможець соціалістичного змагання, як і батько, за звитяжну працю відзначений орденом Трудового Червоного Прапора. Працювала на «Червоній зірці» та інших заводах і сестра Жанна. Юрій був одним із кращих електромеханіків авіаремонтного заводу (АРЗ).
«Скупі дані залишилися про сестру Віру — дочку батька від першого шлюбу, — додає Станіслав Притюпа. — Відомо лише, що до війни вона вчителювала і працювала директором школи. У війну була підпільницею і загинула під час однієї з облав... А я здобув робітничу професію зварника в технічному училищі № 6, після служби в армії працював на «Червоній зірці» в механоскладальному цеху № 4. Маю майже 40 років чесно заробленого трудового стажу».

Замість епілогу

«Уже давно немає на білому світі батьків. Та й нас, їхніх дітей, із тринадцяти зосталося лише четверо, — завершує свою розповідь ветеран заводу «Червона зірка» Станіслав Притюпа. — Однак у нашій пам’яті вони назавжди залишаються надзвичайно працьовитими, щедрими на добро і ласку, близькими та рідними. Ми намагалися бути схожими на батька, тож більшість із нас обрала робітничі професії. А ще я в своєму житті завжди слідував татовим настановам: «Діти, мазані батьками, виростають поганими. Це тільки вареник гарний, якщо його сметаною змастити»; «Гроші і влада псують людину»; «Може, колись будеш начальником — думай про людей».
Кропивницький.

На знімку: у родині Притюп.

Анатолій САРЖЕВСЬКИЙ.
Фото автора
та з родинного архіву Притюп.