В українській народній пісні запитується: «Ой, чия ж то хата?», а далі розповідається про господиню, в якої «ворони в подушках несуться...» Колись у минулому недоглянутих хат по селах були одиниці, а тепер вони є чи не на кожній вулиці — з порожніми вікнами, вирваними дверима, потріпаними вітром дахами, посеред зарослих бур’янами дворів і за похиленими парканами... Небагато таких спорожнілих осель все ще «тримаються», неначе чекають не дочекаються господаря.
На знімку: таких напівзруйнованих хат у поліських селах Житомирщини багато.
Сільські голови, киваючи на пустки, частенько з гіркотою кажуть: «Батьки повмирали, а діти — по світах. Вони — спадкоємці, але про хату, де виросли, забули, не навідуються роками, а оселя ж розвалюється. Поселили б когось, та не можна — чужа власність! А сільський краєвид ці оселі-сироти аж ніяк не прикрашають».
Кілька років тому в Любарському районі вирішили хоча б поприбирати біля пусток: вирубати зарості, зібрати сміття. Керівникам громад радили налагодити контакти з власниками полишених осель та змусити піклуватися про покинуті батьківські «гнізда». А, можливо, дехто надумає передати будинки громаді або продати комусь. Адже дедалі більше з’являється останнім часом охочих переселитися з міста у сільську місцевість.
У Забрідді Черняхівсього району із півстоліття тому жив чоловік, про якого ходив поголос, ніби вміє передбачати майбутнє, відкривати людям таємниці долі. До нього приїздили за провіщеннями з усієї України. Напевне, щось-таки знав той незвичайний чоловік, бо до його обійстя ще на світанку вишиковувалися черги. Односельці запитали якось свого знаменитого земляка, навіщо він збудував хату кожному із своїх синів, адже вони виїхали в місто. Віщун усміхнувся на це й відповів: «Настане час, коли з міст люди почнуть повертатися в села. От і згодяться тоді ці хати моїм нащадкам». Можливо, щось таке і справді вгледів у майбутньому сільський провидець?
«Як побачу рідну хату, заяснію, наче цвіт...» — співали ще зовсім недавно старші вихідці з села. Молодші вже цього не співають. У них у пошані інші пісні. Цінності, як і ціни, змінюються. І не завжди на краще...
Та крізь цей песимістичний малюнок долі сільської хатини все ж прорвався промінчик оптимізму. Нещодавно поспілкувалася з городянкою, а в минулому — жителькою села. Вона поділилася своєю історією. Після смерті матері залишився будинок у одному з населених пунктів Коростенського району. Брат відмовився від рідного «гнізда»: мовляв, немає ні часу, ні сил за ним доглядати. Зате двадцятилітній онук вирішив узяти прабабусину спадщину під свою опіку. На вихідні їздить у село: ремонтує покрівлю й паркан, наводить лад у занедбаному садку. Помітивши таке його старання, з’явилися покупці на дерев’яну, вибудовану ще прадідом хату. Онук усім відмовляє, обіцяє навіть повісити об’яву на воротах: «Ця хата не продається!».
Може, хоч правнукам вдасться відновити втрачене їхніми попередниками?
Галина КАВУН.
Фото з архіву автора.
Житомирська область.
