Ірина ТКАЧУК (на знімку) із села Селець, що в Дубровицькому районі на Рівненщині, любить мандрувати. В шкільні роки вона разом із гуртком «Бойового гопака» чимало подорожувала Україною й не тільки. Тож коли випала нагода поїхати навчатись у Туреччину, не сумнівалась ані хвилини. Закінчивши магістратуру в Львівському університеті, Ірина переїхала в містечко Трабзон і тепер освоює турецьку мову в тамтешньому виші. Ось що розповіла про своє студентське життя:
— Уперше в турецький ВНЗ потрапила завдяки програмі обміну. Провчилась один семестр в Анкарі й можу з упевненістю сказати, що це найкращі чотири місяці за все моє студентство. То була цікава пригода разом із двома сотнями інших іноземців. У такому міжкультурному середовищі стала більш відкритою, зруйнувала безліч стереотипів про країни.
Але найбільше вражень залишив сам університет. Він державний, безплатний, а умови в ньому якнайкраще сприяють навчанню. На території величезного кампусу розташовані всі факультети, не треба бігати містом. Ходять навіть безплатні автобуси. Також поряд є маленьке студмістечко, куди можна зайти лише за студквитком і де розміщені пошта, банки, перукарні, магазини, кафе. Побачити свою оцінку, переглянути завдання чи лекцію, навіть перевірити, що сьогодні у меню в їдальні, можна в онлайн-мережі. А ще — записатися на гурток чи в секцію, яких там безліч.
Склавши вступний іспит, ти більше ні за що не платиш. А коли ще й суперздібний — можеш отримувати стипендію. В тамтешніх ВНЗ не ставлять поточних оцінок на парах, студенти показують знання на модулях. Попри це, вони рідко прогулюють лекції.
В українських реаліях, якщо не складеш іспит, то можеш вирішити це гривнею. Тут таке не пройде. Якщо не перездаєш екзамен, мусиш повторювати курс наступного року. Турки дуже дивуються: як можна в 24 роки мати диплом магістра і навчатись в аспірантурі. Більшість із них здобуває ступінь бакалавра щонайменше за 6 років, бо доводиться перескладати предмети. Мені здається, студенти навмисно відтягують «доросле життя», аби якнайдовше насолоджуватися цим часом. Тут абсолютно нормально гризти граніт науки у тридцять років. Без освіти в Туреччині неможливо працевлаштуватися (звісно, це не стосується робітничих професій). Понад те, зважають на спеціальність: якщо навчався на педагога, то не працюватимеш кимось іншим.
Найприємніше мене здивувало ставлення викладачів. Тут дуже багато молодих педагогів, 4 з 5 здобували освіту в Америці чи Європі. В Україні більшість — старші за 60. Тож і спілкування та виклад матеріалу відрізняються. А ще на окрему увагу заслуговують їхні бібліотеки. У Львові книгозбірні — холодні, красиві музеї, абсолютно не придатні для навчання. В Туреччині, коли розпочинається час іспитів, студенти масово йдуть у бібліотеки. Ми спочатку сприйняли це скептично: мовляв, можна ж і вдома повчитись, все у вільному доступі. Але там заведено робити все саме в бібліотеках. Є окремі кімнати з партами та Інтернетом для навчання, є приміщення, де можна працювати всю ніч, є диванчики для відпочинку. І відкриті вони 24 години на добу.
Восени переїхала саме в Трабзон, бо мені запропонували в місцевому університеті гарні умови для вивчення мови. Сюди вже й прийняли в аспірантуру. Щодня маю по шість занять. Разом зі мною вивчають мову ще майже сто іноземців. Більшість із Центральної Азії та Африки, є кілька з Колумбії та Америки. Ще одна дівчина з Білорусі, яка вийшла сюди заміж. Проблем із пошуком спільної мови немає. У Туреччині тримаємося купи, допомагаємо одне одному, бо кожен почувається трохи самотнім у чужій країні.
Турецька кардинально відрізняється від англійської та іспанської, які я штудіювала в університеті. Зовсім інша структура речень, тому не завжди просто, не все одразу відкладається в голові. Але водночас цікаво. Мовний бар’єр був. Англійською в Трабзоні розмовляє мізерний відсоток, за перші два місяці я не зустріла жодної місцевої людини, яка б нею володіла. Відтак, окрім розмов по телефону з друзями та сім’єю, нормального спілкування не мала. А моя турецька не давала змоги висловити все, що хотіла. Але мову жестів ніхто не відміняв. Тепер це вже позаду.
Нині в мене студентський дозвіл на проживання. З ним я не маю права офіційно працювати. Коли виїжджаю за кордон, то обов’язково його показую, бо інакше можуть депортувати.
Мешкаю в гуртожитку з трьома туркенями. Я на стипендії, тому для мене він безплатний. Також включено дворазове харчування в їдальні, що для мене як студента просто ідеально. Але є окремо й кухні. Кімнати тут повністю вмебльовані, не доводиться щось випрошувати в коменданта чи купувати самому. Є санвузол, холодильник, навіть прасувальна дошка. У Львові в нас були дві пральні машинки на дев’ять поверхів, а тут на три їх двадцять. Окремо є сушильна кімната. В Анкарі був також спортзал. Кожен має робоче місце, але за ним ніхто не займається. Для цього є спеціально відведене приміщення. Там можна вчитись хоч усю ніч, не заважаючи сусідам своїм бубонінням. Хлопці та дівчата живуть в окремих блоках. У гуртожитку є система, що відслідковує відвідування. Щоразу, коли виходиш із гуртожитку, треба провести пальцем і залишити відбиток. До 23.00 слід бути вдома. За порушення цього правила виселяють.
Турецька кухня дуже смачна. Сумую хіба тільки за варениками. Не знайти тут і наших оселедця та сметани, а гречка дуже дорога. Найпопулярнішим напоєм є айран: на смак ніби вода з кефіром і дрібкою солі — він добре рятує в спеку. Якщо заходиш до місцевого кафе і замовляєш якусь основну страву, на додаток безплатно принесуть різних гарнірів, салатів, соусів. А коли дізнаються, що ти іноземець, ще й щось солоденьке. Чай узагалі безплатний, у будь-якій кількості.
Турки живуть на порядок заможніше від українців. Навіть простий офіціант може дозволити собі все необхідне, нормально харчуватися, одягатися не на ринку, а в торговельних центрах. Державна робота ще більш високооплачувана. Наприклад, ставка викладача — 800 доларів, і це без нарахувань за пари. Хоча ціни на житло та продукти в Трабзоні кусаються.
Мені подобається, наскільки турки щасливі, незалежно від роботи, яку виконують. Ніколи не чула грубощів чи невдоволення. Свої негаразди є всюди, але там більше звикли радіти прожитому дню і задовольнятися тим, що він дав. Цікаво, що в Туреччині я не побачила жодної жінки-прибиральниці. Працюють ними виключно чоловіки, як і офіціантами.
Але найбільше вражень залишив сам університет. Він державний, безплатний, а умови в ньому якнайкраще сприяють навчанню. На території величезного кампусу розташовані всі факультети, не треба бігати містом. Ходять навіть безплатні автобуси. Також поряд є маленьке студмістечко, куди можна зайти лише за студквитком і де розміщені пошта, банки, перукарні, магазини, кафе. Побачити свою оцінку, переглянути завдання чи лекцію, навіть перевірити, що сьогодні у меню в їдальні, можна в онлайн-мережі. А ще — записатися на гурток чи в секцію, яких там безліч.
Склавши вступний іспит, ти більше ні за що не платиш. А коли ще й суперздібний — можеш отримувати стипендію. В тамтешніх ВНЗ не ставлять поточних оцінок на парах, студенти показують знання на модулях. Попри це, вони рідко прогулюють лекції.
В українських реаліях, якщо не складеш іспит, то можеш вирішити це гривнею. Тут таке не пройде. Якщо не перездаєш екзамен, мусиш повторювати курс наступного року. Турки дуже дивуються: як можна в 24 роки мати диплом магістра і навчатись в аспірантурі. Більшість із них здобуває ступінь бакалавра щонайменше за 6 років, бо доводиться перескладати предмети. Мені здається, студенти навмисно відтягують «доросле життя», аби якнайдовше насолоджуватися цим часом. Тут абсолютно нормально гризти граніт науки у тридцять років. Без освіти в Туреччині неможливо працевлаштуватися (звісно, це не стосується робітничих професій). Понад те, зважають на спеціальність: якщо навчався на педагога, то не працюватимеш кимось іншим.
Найприємніше мене здивувало ставлення викладачів. Тут дуже багато молодих педагогів, 4 з 5 здобували освіту в Америці чи Європі. В Україні більшість — старші за 60. Тож і спілкування та виклад матеріалу відрізняються. А ще на окрему увагу заслуговують їхні бібліотеки. У Львові книгозбірні — холодні, красиві музеї, абсолютно не придатні для навчання. В Туреччині, коли розпочинається час іспитів, студенти масово йдуть у бібліотеки. Ми спочатку сприйняли це скептично: мовляв, можна ж і вдома повчитись, все у вільному доступі. Але там заведено робити все саме в бібліотеках. Є окремі кімнати з партами та Інтернетом для навчання, є приміщення, де можна працювати всю ніч, є диванчики для відпочинку. І відкриті вони 24 години на добу.
Восени переїхала саме в Трабзон, бо мені запропонували в місцевому університеті гарні умови для вивчення мови. Сюди вже й прийняли в аспірантуру. Щодня маю по шість занять. Разом зі мною вивчають мову ще майже сто іноземців. Більшість із Центральної Азії та Африки, є кілька з Колумбії та Америки. Ще одна дівчина з Білорусі, яка вийшла сюди заміж. Проблем із пошуком спільної мови немає. У Туреччині тримаємося купи, допомагаємо одне одному, бо кожен почувається трохи самотнім у чужій країні.
Турецька кардинально відрізняється від англійської та іспанської, які я штудіювала в університеті. Зовсім інша структура речень, тому не завжди просто, не все одразу відкладається в голові. Але водночас цікаво. Мовний бар’єр був. Англійською в Трабзоні розмовляє мізерний відсоток, за перші два місяці я не зустріла жодної місцевої людини, яка б нею володіла. Відтак, окрім розмов по телефону з друзями та сім’єю, нормального спілкування не мала. А моя турецька не давала змоги висловити все, що хотіла. Але мову жестів ніхто не відміняв. Тепер це вже позаду.
Нині в мене студентський дозвіл на проживання. З ним я не маю права офіційно працювати. Коли виїжджаю за кордон, то обов’язково його показую, бо інакше можуть депортувати.
Мешкаю в гуртожитку з трьома туркенями. Я на стипендії, тому для мене він безплатний. Також включено дворазове харчування в їдальні, що для мене як студента просто ідеально. Але є окремо й кухні. Кімнати тут повністю вмебльовані, не доводиться щось випрошувати в коменданта чи купувати самому. Є санвузол, холодильник, навіть прасувальна дошка. У Львові в нас були дві пральні машинки на дев’ять поверхів, а тут на три їх двадцять. Окремо є сушильна кімната. В Анкарі був також спортзал. Кожен має робоче місце, але за ним ніхто не займається. Для цього є спеціально відведене приміщення. Там можна вчитись хоч усю ніч, не заважаючи сусідам своїм бубонінням. Хлопці та дівчата живуть в окремих блоках. У гуртожитку є система, що відслідковує відвідування. Щоразу, коли виходиш із гуртожитку, треба провести пальцем і залишити відбиток. До 23.00 слід бути вдома. За порушення цього правила виселяють.
Турецька кухня дуже смачна. Сумую хіба тільки за варениками. Не знайти тут і наших оселедця та сметани, а гречка дуже дорога. Найпопулярнішим напоєм є айран: на смак ніби вода з кефіром і дрібкою солі — він добре рятує в спеку. Якщо заходиш до місцевого кафе і замовляєш якусь основну страву, на додаток безплатно принесуть різних гарнірів, салатів, соусів. А коли дізнаються, що ти іноземець, ще й щось солоденьке. Чай узагалі безплатний, у будь-якій кількості.
Турки живуть на порядок заможніше від українців. Навіть простий офіціант може дозволити собі все необхідне, нормально харчуватися, одягатися не на ринку, а в торговельних центрах. Державна робота ще більш високооплачувана. Наприклад, ставка викладача — 800 доларів, і це без нарахувань за пари. Хоча ціни на житло та продукти в Трабзоні кусаються.
Мені подобається, наскільки турки щасливі, незалежно від роботи, яку виконують. Ніколи не чула грубощів чи невдоволення. Свої негаразди є всюди, але там більше звикли радіти прожитому дню і задовольнятися тим, що він дав. Цікаво, що в Туреччині я не побачила жодної жінки-прибиральниці. Працюють ними виключно чоловіки, як і офіціантами.
Леся КОНДРАТИК.
Фото надано автором.
Фото надано автором.
Дубровиця Рівненської області.
