Біля їхнього затишного будинку з ранньої весни квітнуть підсніжники, крокуси, проліски; влітку буяють троянди, гладіолуси, айстри, жоржини — й так до пізньої осені. Учительське подружжя Наталії та Івана ХАЩЕВАЦЬКИХ (на знімку), вийшовши на заслужений відпочинок, знайшло у вирощуванні квітів та цілющих рослин своє нове захоплення і душевну розраду.

Доля звела їх у Корсунь-Шевченківському педагогічному училищі. Іван, родом із Кіровоградщини, навчався на відділенні трудового навчання та креслення. Наталія з Білоцерківщини готувалася стати вчителькою молодших класів. «Побачив її й покохав», — просто і щиро пояснив свій вибір Іван Іванович через півстоліття.
Молода сім’я Хащевацьких народилася у 1968 році. Крім кохання, обох єднала педагогічна професія. Причому, як довело життя, обирали її за покликом серця. Іван Іванович іще студентом вечорами вів гуртки технічної творчості в тодішньому Будинку піонерів — будував із дітьми літаки, ракети, судна. Одержавши диплом, працював на станції юних техніків, у міжшкільному навчально-виробничому комбінаті, а потім був директором Гарбузинської восьмирічної школи. Звання відмінника народної освіти, вища учительська категорія, численні грамоти та інші педагогічні відзнаки — ніби віхи на 49-річному педагогічному шляху, з яких 36 — на посаді директора.
Наталія Петрівна все трудове життя присвятила найменшим школярам. Спочатку вела молодші класи у корсунь-шевченківських міських школах, а потім, після переїзду до села Гарбузин, — під «крилом» у чоловіка. «Директоровій дружині важко працювати з чоловіком в одній школі, — пригадує учительські роки. — Педагогічний колектив — переважно жінки. У кожної свої емоції, переживання. То запідозрять, що якусь чутку донесла чоловікові, то подумають, що до мене менші вимоги... Але я завжди намагалась бути рівною, поміркованою й старалась працювати так, щоб не підводити чоловіка». Та й що було підводити: в усіх навчальних закладах, де працювала, Наталія Петрівна — вчитель вищої категорії, її любили діти й шанували колеги.
У звичних клопотах — за поурочними планами і учнівськими зошитами, між першими і останніми шкільними дзвінками, тривало життя. А була ще й тиха пристань — родинний теплий дім. Ростили і вчили сина та доньку, а тепер уже й трьох онуків мають. Обоє дітей обрали медицину. Костянтин працює хірургом-травматологом у Білій Церкві, а Тетяна — медична сестра у дитячому відділенні Корсунь-Шевченківської районної лікарні. Онук Іван вивчився на юриста, Вікторія опановує економіку, а найменша Оля дуже гарно вчиться і танцює. Дідусь із бабусею тішаться онуками й дивуються: не зогледілися, як прийшла осінь життя.
Шкільні будні позаду, їх уже називають ветеранами, прийшов і «заслужений відпочинок», але відпочинку обоє не знають і знати не хочуть. Ще три десятки літ тому Іван Іванович став послідовником відомого цілителя-травознавця Євгена Товстухи. Роки пішли на те, щоб вивчити властивості лікарських рослин, навчитися правильно їх заготовляти і готувати. Зате зараз дорогу до Гарбузина знає дуже багато людей. А на присадибній ділянці Хащевацьких ростуть не картопля й огірки, а м’ята і шавлія, рута запашна і нагідки, меліса й валеріана та ще багато інших рослин, із яких Іван Іванович виготовляє збори, настої, мазі та інші помічні препарати. Частину лікарської сировини Хащевацький реалізує в аптеках. Він переконаний прибічник ліків від природи, а не «хімії», й може годинами розповідати про те, які рослини й від чого допомагають.
«Тепер це наша спільна улюблена справа», — не без гордості каже Іван Іванович. А Наталія Петрівна додає, що цієї весни спробували в тепличці вирощувати розсаду лікарських рослин. І діти, й онуки підтримують захоплення батьків, охоче допомагають вирощувати сировину, знаходять нові види лікарських рослин.
Влітку в палісаднику Хащевацьких вражає не тільки аромат лаванди. Духмяні пахощі троянд розливаються по всьому подвір’ю. Білі, рожеві, жовті, теракотові, пурпурові троянди, ніби вкриті крапельками срібної роси, розкошують усюди. У цих квітах кохаються Наталія Петрівна та донька Тетяна — більше 50 сортів у їхній колекції!
— Квіти вона так любить, що аж переживає, коли тля нападе чи яка хвороба, — підмітив Іван Іванович особливість характеру дружини. — І господиня вона у мене дуже хороша: й напече, й наварить, і насмажить. Наталія у цьому — справжній корифей! Кухня — це її стихія, а я пораюсь по господарству. Хоча ми ніколи в житті не ділили, хто, що і скільки робитиме. Усе удвох, усе разом.
Наталія Петрівна зізнається: «Дітям я також старалась більше уваги приділяти, бо тато був зайнятіший роботою. Але дисципліна — то від нього. Й завжди наставляв дітей маму слухати. Хоча за вдачею він дуже добрий, навіть м’який, але справедливий. Діти й нині без його порад не обходяться».
Отак удвох і разом Наталія Петрівна й Іван Іванович пройшли вже 50 років. Уся велика родина — сім’ї дітей, трьох сестер Івана Івановича та найближчі друзі — разом святкувала золоте весілля. Вітали «молодят», веселилися й раділи за них, за їхнє чесно і порядно прожите трудове життя, за те, що захоплення травами надало йому нових барв і нового змісту.
Обновили «молоді» й золоті обручки. Та золото найвищої проби не на руках, а в серцях. Це любов і вірність, взаємні повага й здатність поступатися — та міцна основа, що тримає їхній шлюб. Подружнє життя Хащевацьких — приклад для дітей та онуків, для численних учнів, котрі з теплотою й повагою згадують своїх добрих і щирих учителів.

Людмила МОРЕНКО, Лідія ЛІСОВА.
Фото з сімейного архіву Хащевацьких.

Черкаська область.