Віктору Васильовичу РЯПАЛОВУ — суднобудівнику з 48-літнім стажем роботи на Азовському судноремонтному заводі — 80. Цей чепурний сивочолий батько трьох дорослих дочок і дід шістьох онуків — давно на пенсії. Але, оточений теплом і турботою, як і раніше, в тісному контакті з улюбленим колективом — член активу Ради ветеранів АСРЗ, оптиміст і мрійник. Як жив і чого прагнув, Віктор Васильович розповів за чашкою чаю.
— Скільки себе пам’ятаю, завжди багато працював, жадібно читав і міркував. Так хотілося побільше довідатися й устигнути. Дивлячись за обрій, думав: попереду тільки щастя, дуже вабили мене далекі мандрівки, моря й пригоди.
Народився в Дзержинську Горьківської області і ріс, як усі ровесники, абсолютним бешкетником. В 1954-му закінчив 8 класів середньої школи, і родина переїхала в Маріуполь, до родичів.
— У 50-ті ми бідували, мама часто хворіла, а крім мене, старшого сина, у родині були ще двоє — молодші сестричка й братик, — згадує Віктор Васильович. — Тому стрімко попрощався з дитинством і вирушив на пошуки роботи.
Улаштувався слюсарем-монтажником у Південне СМЕУ «Головбудмехмонтаж», і всі подальші події визначили його долю. З колективом будівельно-монтажного управління довелось брати участь у закладанні й будівництві корпусного й механічного цехів — нових виробничих підрозділів судноремонтного заводу Азовського морського пароплавства.
— А оскільки перше починання завжди вабить, — упевнений Віктор Васильович, — до цього заводу, як то кажуть, я прикипів душею. Тому після служби в армії 1959-го одразу ж побіг влаштовуватися на судноремонтний.
Почесна робота
З першого разу влаштуватися не вийшло: сказали, що досвіду замало, і запропонували місце слюсаря другого розряду. Як йому було прикро — пам’ятає досі... Тому розвернувся й пішов. Улаштувався на меткомбінат ім. Ілліча... і навіть готовий був попрощатися з мрією про море. Для впевненості вступив у індустріальний технікум, але навчання не закінчив: шерше ля фам.
— Захопився дівчиною. Допізна гуляли, розмовляли... А о 4-й ранку треба вставати й бігти на станцію в порт.
Узагалі ж 1961-й став для нього найщасливішим: 21 травня Віктор Ряпалов одружився. А оскільки на той час уже напрацював стажу, влаштувався, нарешті, на судноремонтний. «Після суцільного графіту на Ілліча на СРЗ мені дуже подобалося: усюди чисто-акуратно, море, цехи білі, вікна світлі», — згадує досі.
Працювалося тим цікавіше, що яскравіше відчувалося наближення нової промислової реальності. З одного боку, на завод постійно надходило нове обладнання, складні промислові верстати й портальні крани. А з другого, ще активно використовували стайню з конячками й по цехах на підводах розвозили деталі. Уже 1962-го стайню прибрали, і на її місці побудували кисневу станцію.
А в родині молодого суднокорпусника народилася старша донечка.
Віктор Васильович став заробляти й навіть трохи наблизився до своєї мрії про море... У 1965-му вступив у морехідне училище імені Г. Я. Сєдова, через чотири роки одержав диплом спеціаліста. І тут би вирушати в плавання, але в 1970-му народилися близнюки, і турботи на березі реально переважили мрії про море.
В 1969-му його призначили майстром, але в 1971-му дружина запротестувала: «Мені не майстер потрібен, який пізно повертається, а чоловік». Так і перейшов Віктор Васильович на роботу суднокорпусником у бригаду Володимира Топоровського. У той час уже закладали доки й будували прогулянкові катери типу «Веселка». Незабаром кмітливого Ряпалова поставили ланковим бригади, яка на готових катерах робила насичення (перегородки й трубопроводи). Потім він очолив бригаду зі складання нафтосміттєзбиральників.
Перед відповіддю на запитання про найяскравіший спогад тих років Віктор Васильович на секунду замислився.
— Мабуть, те, як ми вміли веселитися й радіти всі разом! Пам’ятаю, як здавали перший док. Усі цехи зібралися, і закінчення будівництва святкували як Перемогу: танцювали й співали. Тоді здавалося, що попереду — тільки щастя...
Доньки
Своїми ідеальними роками Ряпалов вважає 1970-ті й згадує про них із доброю усмішкою. Завод процвітав. Побудували садки і ясла на 415 місць, своє відомче житло, базу відпочинку, санаторій-профілакторій. У 1976 році бригадира судноремонтників Ряпалова було нагороджено орденом «Знак Пошани». Звичайно, це надихало. Уже в новій квартирі на вул. Гагаріна взимку вставав затемна, потихеньку снідав, щоб не розбудити дружину й дочок, і біг на судноремонтний, а вечорами засиджувався за книжками. Довкола завжди кипіли справи: і коли керував бригадою суднобудівників, і потім, коли 19 років допомагав людям по профспілковій лінії.
Долі дівчат склалися гідно. Старша, Ірина Вікторівна, за професією технік-технолог, нині працює в спорткомплексі. Молодші близнючки — Тетяна з Оленою — хореографи. Спочатку обидві танцювали в ансамблі «Азовські чайки», а коли виросли, Тетяна Вікторівна стала керівником ансамблю «Асорті» у Маріуполі, а Олена Вікторівна — завідувачкою відділу хореографії в Мелітопольській школі мистецтв. Віктор Васильович любить танці все життя і захоплення дочок хореографією вважає своєю заслугою: у їхньому дитинстві навіть був головою батьківського комітету ансамблю.
Своїх дочок з дитинства вчив бути леді й поводився з ними відповідно — підсував до стола стільчик, вечорами читав уголос книги. Він не ховав від них своє життя — навпаки, залучав до нього. «Найдобріший і найсильніший тато» міг і вечерю приготувати, і багато чого своїми руками зробити. Хоч би як було важко, а іноді — страшно й самотньо, хапався за будь-яку можливість заробити й порадувати своїх дівчат.
У його книжковій шафі у вітальні, як і раніше, зберігаються ті книги, з яких черпав сили. Їхні сюжети для Віктора Васильовича — безцінний людський досвід. У домі Ряпалова, якому провидіння подарувало ще одну чудову господиню — Людмилу Юріївну — і сьогодні свято шанують інститут сім’ї. Для них вона нерозривно пов’язана зі святом, яке починається щораз, коли вони збираються всі разом.
Колектив Азовського судноремонтного заводу щиро зичить Віктору Васильовичу міцного здоров’я, довгих років сімейного щастя й душевної рівноваги.
Лариса КОНЄВА.
Фото з сімейного альбому.
Маріуполь.
