Це був весняний день за календарем, але не за погодою. У тихому дворі одного зі спальних районів Києва сидів сивочолий дід у камуфляжних штанях. Мій сусід був не проти побалакати зі знайомим, який теж присів на лавку. Мимоволі почула їхню розмову про життя нового покоління. І їхня думка видалася мені досить цікавою.
«Ти знаєш, у мене онука закінчує школу, випускниця, майбутня студентка, — почав сусід. — Читати вона любить, але з літератури постійно приносить «двійки». Я довго не міг збагнути чому, а виявилося, що її захоплюють твори лише зарубіжних авторів. Каже, що українська література не те щоб нудна, але дуже важка для прочитання у тому віці, який передбачає шкільна програма, вона надто депресивна для школярів. Онука «жартує», що від такого читання й повіситися можна. Шкільна програма повинна вчити патріотизму. Але на уроці історії весь час розказують про журливий, забитий і пригнічений народ, а в літературі українці лише п’ють та плачуть... Чи потрібно це школярам? Може, це і частина нашої історії, але я не думаю, що її потрібно підносити дітям у такому сумному дусі».
Сусід  також вважає, що гнітюча література рідної країни зі шкільних років породжує думки про еміграцію, яка веде до браку спеціалістів у майбутньому. Проблема еміграції у нашій країні справді існує! З опитаних студентів більшість хоче поїхати за кордон, бо вірить, що там багато можливостей для подальшого розвитку, а рідна земля не цінує молоді таланти. Це справді сумно. І річ уже не в літературі, а в сучасній молоді, яка з радістю їде розвивати економіку інших держав.
Моя подруга Саша теж через місяць закінчує школу і мріє про вступ до вишу. Дівчина принципово не читає української літератури. Вона каже: «Я розумію, що мені складати іспит, писати тести зі шкільних творів, але я не читаю. Вони справді викликають у мене сум і пригнічення. За роки у школі створюється враження, що наша література є найбільш гнітючою, але я все-таки сподіваюся, що це не так».
Саша також розповіла, що коли у 7—8-х класах читала твори з української літератури, то плакала, але не від жалю, а скоріше через думки про те, що ситуація з твору може повторюватися у житті: «Добре пам’ятаю, коли зрозуміла, що для моєї дитячої психіки депресивна література не корисна. Після прочитання я заглиблювалася у проблеми твору і бачила ці проблеми поруч, тобто у реальному світі. Довгий час після такого читання я жила з думкою про те, що у моїй країні справді все в руїнах», — закінчує свою розповідь подруга.
«Коли поринеш у масштаби ситуації, яка склалася з новим поколінням, стає моторошно. Я вважаю, що потрібно, навпаки, акцентувати увагу на можливостях своєї країни, вчити дітей мислити позитивно, по-новому, масштабно. Хай у підростаючого спеціаліста буде гордість за свою державу», — виклала свій погляд Ірина Едуардівна, вчитель економіки СШ № 91. Вона запевняє, що тільки тоді у дівчат та юнаків розвиватиметься й виховуватиметься справжня національна свідомість. 

Ольга ІГНАТЧЕНКО, 
одинадцятикласниця СШ № 91.

Київ.