Нещодавно з друзями-росіянами розглядали новий історичний атлас України і сусідніх земель — з 620 року до н. е до недавньої збройної агресії Росії. 2700-річний сюжет із картами, описами, фактами — як земля наших предків протягом багатьох століть була брамою Європи і перехрестям багатьох імперій. Як кожна з останніх претендувала на її територію, багатства, спотворюючи історію і перекреслюючи карти. І ось це нове видання «Терра Україна» вщент розбиває всі міфи про «штучність окраїни» і детально розповідає про чергову підлу спробу перекроїти нашу незалежну державу — «російську весну». Яка, як відомо, відгукнеться офіційній Москві в Гаазі.

Павло КАТАЄВ (Москва, письменник):
— Мій батько, письменник Валентин Катаєв, — родом з Одеси, і я, так би мовити, у спадщину отримав любов до цього міста, інтерес до його історії та культури. Звичайно, я знав, що це чарівне місто — українське і що Україна — чудова країна і що столиця її — місто Київ, оспіване Гоголем, і десь там у пишних садах потопає Полтава, і душа завмирає від пушкінських рядків «Тиха украинская ночь»... Так, це все Україна! Сьогодні Україна, що всіма силами намагається зміцнити свою самобутність і незалежність, викликає почуття величезної поваги...
Сьогоднішня політична ситуація в Україні темною хмарою ховає від очей справжню країну — гарну, щедру, розумну — якою її сприймають люди в інших країнах. Мені цілком ясно, що ця зла хмара розсіється й Україна, всупереч діям злісних і нерозумних політиків заживе вільно й щасливо...
Хай живе Україна!

АНДРІЙ ПЛАХОВ (Москва, кінокритик, куратор кінофестивалів):
— 25 років — дитинство, отроцтво, юність — я прожив у Львові, там вивчився, оженився, став батьком. Виїхавши до Москви, щоб займатися кіномистецтвом, ми із дружиною зберегли в душі образ рідного міста, що часто нам сниться. Свою першу в житті рецензію (на фільм Леоніда Осики «Захар Беркут») я написав українською. Ми з дружиною перекладали російською Миколу Бажана, Богдана-Ігоря Антонича, Володимира Свидзинського... Те, що відбувається сьогодні між Росією та Україною, — дико, болісно і злочинно. Як перший крок до виходу з цієї тупикової ситуації потрібно розпочати обмін політичних в’язнів, заручників конфлікту. Мене, як і багатьох кінематографістів, особливо хвилює доля Олега Сенцова, якого я особисто знаю і якого свого часу запросив на фестиваль «Дух вогню». Врятувати життя Олега — за це борються дедалі більше людей у Росії.

Тетяна КОВАЛЬОВА (із Костроми, педагог-психолог):
— Як складно сьогодні говорити й писати про війну.
XXI століття, я живу далеко від Батьківщини й відчуваю провину й сором за те, що Росія веде «гібридну війну» на сході України, в Сирії, провокує військові конфлікти й повільно, цілеспрямовано знищує свій народ..
Мені здається, будь-які слова не зможуть висловити всієї трагедії, що робиться руками нашої злочинної влади. Хіба можна прийти в дім сусіда з бандитами тільки тому, що в цьому домі вирішили жити інакше?
Так, українці ПОСМІЛИ об’єднатися й САМІ змінили владу у своїй країні.
Неважливо, скільки ще попереду буде труднощів, але вже видно, що рух іде європейським шляхом, що є прагнення посісти гідне місце у світі, і заради цього люди гинуть на підлій, нелюдській війні.
Путін увірвався в Україну незабаром після Майдану, увірвався не для того, щоб захопити території, а для того, щоб злякати. Річ у тім, що його найстрашніший сон — народ у Росії об’єднається й вийде на вулиці змінити владу.
Ви й інші народи показали нам, як треба вміти в потрібний момент виявити твердість і безстрашність, щоб не тільки прийняти правильне рішення, а й не буди дріб’язковими в ціні, яку необхідно заплатити за свободу і перемогу.
У Польщі сьогодні працюють дуже багато українців, це дуже працьовиті й щирі люди.
Коли 1 червня 2018 року ми проводили акцію на підтримку Олега Сенцова й політичних в’язнів, то росіяни з «Вільної Росії» стали в один ряд з українцями «Євромайдан—Варшава».
Я дивилася на братів-українців і пара думок крутилась у голові: «Невже ці люди можуть бути нашими ворогами?!» і «Якби ми, росіяни, могли так само бути організованими й дружними, в Росії все було б інакше».

Дмитро КРАЮХИН (Орел, головний редактор ІА «Центррус», громадський активіст):
— Я дуже люблю Україну. Я часто бував тут, у мене величезна кількість українських друзів — від анексованого Криму до Львова й Мукачево. Так уже вийшло, що я востаннє був у Києві в перші майданні дні — з 1 по 4 грудня 2013 року. Я йшов з головою колони від Бессарабки до Європейської площі, а потім, коли люди зупинилися на Майдані, повертався туди. Я бачив киян, котрі не дали провокаторам закидати «коктейлями Молотова» будинок мерії, а пізнім вечором був у цьому будинку, який перетворився на своєрідний штаб. Я дивився в очі переляканим хлопчикам-міліціонерам на перехресті Банкової та Лютеранської. Мене вразили молоді хлопці, котрі пізнім вечором збирали на майдані Незалежності залишене мітингувальниками сміття у величезні пластикові мішки. Тепер я в Україну не поїду, хоча не раз запрошували друзі. Причина проста: мені соромно. Мені соромно, що моя країна окупувала Крим, що російські «ихтамнеты» вбивають українців на Донбасі. Мені буде соромно дивитися в очі моїм друзям просто тому, що я громадянин Росії. Але я впевнений, що все-таки зможу приїхати до України. Що я побуваю в моєму улюбленому з дитячих років Криму — вільному від окупації. Що я зможу майже без сорому глянути в очі моїм українським друзям. Можливо, не дуже скоро, але це буде: я в цьому не сумніваюся.

Надія ГРИНЬОВА (Орел, музикант):
— «Напишіть кілька теплих слів українцям». Та легко! Про моїх улюблених українських родичів, про обожнюваний Київ. Або про пісні українські, теплі, запашні, як південні літні вечори, солов’єм розлитися. Насправді не легко, а дуже важко й гірко. Тому що згадуєш одразу рядок: «Никогда мы не будем братьями»... У важку й ганебну ситуацію нас загнала наша влада, а телевізор остаточно розбестив людей. Скільки десятиліть мине, щоб біди забулися й рани загоїлися? Я не знаю. Моя країна не схильна до покаяння. Навіть нині, коли лають владу за пенсійну «реформу» тощо, більшість продовжують хвалити Путіна за зовнішню політику. Як у головах у людей не вкладається, що якщо вам брешуть в одному, то це означає, що брешуть у всьому? Але все-таки, повірте, пропаганда не всіх обдурила, хоча забруднити співучастю нас усіх удалося.

Надія КУТЄПОВА (Челябінськ, соціолог) :
— Я проти війни. По лінії моєї мами я — українка. Мама народилася в Полтаві, а дідусь Іван Кожушко — з Києва. Втекли в перші дні війни. Я себе багато в чому відчуваю українською й тому душа болить за історичну Батьківщину й мучить сором за другу: по лінії батька я — росіянка.

Оксана ТРУФАНОВА (Челябінськ, журналіст, правозахисник):
— Що я думаю про все те, що наші країни переживають в останні чотири роки? Що ні до чого доброго все це не приведе. Війна, полон і протестні голодовки Сенцова в Росії, рабство ув’язнених Донбасу (а там 16000 —  за українськими вироками?!),.. — все це веде до КРАХу нашої цивілізації. Постраждають усі причетні й усі, хто мовчить. Кінець буде всьому цьому і, звичайно, болісний. Для всіх і кожного. Можна матюкати одне одного в соціальних мережах не-
скінченно — ватники, колоради, бандери, укри, — але наша ненависть, що множиться, тільки поглибить ситуацію. Чому люди не об’єднуються в бажанні миру, але об’єднуються в бажанні війни? Тому що ненавидіти легше, ніж пробачати. Так улаштована людина, ненависть росте в геометричній прогресії, а співчуття і жалість, як зернятко: посієш, але не факт, що зійде.
Хочеться, щоб розсудливі об’єднувалися в бажанні полегшити життя тим, хто реально страждає від усього цього, а не воювали одне проти одного словесно. Петиції, маніфести, листи підтримки, гуманітарні місії, вимоги в пікетах — все це приверне увагу до проблеми і її доведеться можновладцям розв’язувати. Ось тепер що ми можемо зробити? Можемо разом конкретно звернути увагу на полонених, ув’язнених Донбасу й зажадати розв’язати цю проблему — навіть можемо флешмоб у соціальних мережах організувати, тоді всі нас почують і побачать. Мало хто про цих людей, до речі, знає, тому що нікому невигідно, щоб про це знали: ні само-
проголошеним владам «ДНР» і «ЛНР», які вчепилися в цих людей і під загрозою катувань використовують їхню робочу силу. 
І про Сенцова, нарешті. Він герой і жертва одночасно. Він приносить себе в жертву, адже він розуміє, що не кинеться ніхто його рятувати — деякі гранти отримають, пропіаряться, але з конкретними діями не кинуться! А ми сидимо й спостерігаємо за цим усі. Ну хештеги чіпляємо #free, а ми хоча б розуміємо, що він як герой хоча й потрібен, але не факт, що живий. Ми всі жертви таких політичних ігор і маневрів, що нудить. Коли це все закінчиться, мир стане, безумовно, інший, але не факт, що всі ми залишимося при цьому Людьми...
Бережіть одне одного, «боріть» свою ненависть і сили спрямовуйте тільки на благо. Пробачте, якщо щось не так.

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.