Для газетних публікацій ми, як правило, шукаємо якихось особливих героїв — із певними досягненнями, перемогами, незвичними захопленнями чи характерами. А водночас дуже часто поза журналістською увагою залишаються прості звичайні люди, які живуть у невеличких селах. Відкриті, щирі, роботящі, із своїми радощами та проблемами — ті, хто і становить велику і красиву націю українців. Серед таких Дмитро та Інна Суліми — щасливе молоде подружжя із села Ілляшівка, що у Старокостянтинівському районі на Хмельниччині. Торік одружились, а нині вже мають донечку Поліну. Тепер молода мама доглядає за малям, а батько щодня поспішає на роботу до місцевого господарства... Життя триває.

Представниця майбутнього покоління ілляшівців уже підростає у родині Сулимів.

Картинка майже ідеальна. Але, якщо проаналізувати, таку в селах не так уже й часто зустрінеш. У багатьох молодь, яка раніше виїжджала до обласного центру чи інших міст, тепер дедалі частіше прямує аж за кордон, шукаючи там роботу, гроші, кращі умови життя — одне слово, своє житейське щастя. А от Сулими навпаки вирішили із міста повернутися в село.
Після школи Інна поїхала до обласного центру. Вивчилась на продавця і мала всі шанси поповнити лави працівників торгівлі чи то на ринку, чи то за прилавком магазину. Проте не спокусилась на ці заробітки, а повернулася до Ілляшівки. Каже, що тут усе і всі рідні та знайомі. А перспектива того, що вони з чоловіком залишаться без роботи, не злякала. Бо село хоч і не таке вже й велике, але на безробіття тут не скаржаться. Лише офіційно зареєстрованих тут майже сотня робітників. А про роботу в своїй господі годі й казати.
Колись у селі був потужний колгосп-мільйонер. Він давав роботу всім. Навіть діти під час канікул могли підробляти. Згодом все змінилося — і колгосп розвалився, і село стало набагато малолюднішим. Та все-таки, здається, Ілляшівка пережила свої найважчі часи. Принаймні на це сподівається її нинішній голова Надія Лисяк. Якщо зазвичай говорять про те, що села старіють і вимирають, то Ілляшівка молодіє. Нині тут підростають майже чотири десятки малюків. Торік народилися п’ятеро, четверо — цього року, і лелеки продовжують кружляти над тамтешніми хатами.
А додайте до них ще півсотні учнів, котрі навчаються в ілляшівській школі, — ось уже майже сотня набралась зовсім юних жителів села. І це за того, що загальна кількість населення там не дотягує до півтисячі. Але це поки що. Якщо дітлахи народжуватимуться такими темпами, населений пункт зростатиме.
Про його перспективи сільський голова задумується вже тепер. Попри всі реформаторські освітянські вітри вдалось вистояти місцевій школі. За сучасними мірками, навчальний заклад, в якому менш як півсотні учнів, уже не мав би шансів на життя. Але в Ілляшівці так не думають. Хоча школа розташована у старому панському маєтку, її бережуть, за нею доглядають. І вірять, що ще не одне покоління здобуде тут гарну освіту.
Тут же, у школі, одну кімнату відвели для дитсадка. Зараз у ньому вісімнадцятеро дітей. Але ж он ще скільки підростає. Тож у сільраді вже подбали про проект нового приміщення. Споруда не така вже й масштабна, але стане вона майже у три річні сільські бюджети. Як вдасться викрутитись із такої ситуації, знає лише невтомний голова. Надія Кузьмівна переконана, що впорається — і три мільйони для будівництва таки знайде. Бо якщо нічого не робити, не будувати нові плани, то про які майбутні перспективи вести мову?
У селі налаштовані на роботу і готові самотужки долати усілякі труднощі на своєму шляху.
— Ми не бачимо необхідності та й можливості з кимось об’єднуватись, — переконана голова. — Самі справляємось зі своїми проблемами, тож село має все необхідне для нормального життя. Хоча роботи вистачає і вистачатиме надалі...
Такі настрої можуть не вписуватись у сучасні програми децентралізації. Адже нині у селі менше двохсот хат, де живуть люди. Розібратись, то це багатоповерхівка, котра хоче не просто самостійно вистояти у нинішньому бурхливому житейському морі, а й облаштувати навколо себе всю інфраструктуру. До того ж самостійно.
Звучить просто нереально. Але, виявляється, і таке можливе, тому не варто зневажати і такий досвід. Села, котрі не тільки не скаржаться на життя, а й готові самотужки зростати, розвиватись, будуватись, -справді велика рідкість. Адже живуть вони не в якихось особливих умовах. Та, виходить, одним із важливих чинників успіху є не тільки гроші, підтримка вищої влади та держави, а й бажання та настрої самих людей. А якщо у них ще й такий невтомний керманич є, то багато що вдається.
Хоча насправді життя Ілляшівки не таке вже й просте. Лише кілька років тому сюди нарешті вдалось провести газ. І на асфальтові дороги грошей не вистачає. Але їх висипають жорствою і постійно підтримують у доброму стані. У цьому допомагає місцеве товариство. На половині вулиць вже відновили освітлення. Сподіваються, що зроблять це і на решті. Підтримують водогін, вуличні криниці...
Село мусить жити і розвиватись так, щоб усім у ньому було зручно і комфортно, не тільки молоді. Адже у ньому більше третини мешканців — пенсіонери. Але й вони не нарікають на життя: медпункт, магазини — все працює. Прийшов час, що і древній храм, який танками розбивали за радянської влади, тепер взялись відновити місцеві орендарі.
Ілляшівка — давнє село. Історичні довідки про нього є ще з ХV століття. Можливо, дехто зі скептиків думав, що перебудовні часи воно вже не знесе. Але ні, Ілляшівка стоїть, відновлює сили, поповнюється молодим життям, і своїм прикладом вкотре підтверджує, що українське село, яке вважають колискою нації, сповнене життя.

Ірина КОЗАК.
Фото надано автором.

Хмельницький.