Урочище Вовчак, що розташоване на межі Турійського і Володимир-Волинського районів, позначено далеко не на кожній мапі. Але якщо ви хочете поспівати-послухати повстанських пісень, дізнатися щось нове з історії УПА, пройти духовний і фізичний вишкіл, відчути енергетику святого місця — вам сюди, адже саме тут зародилася армія нескорених. 

Упівську хату розмальовує Оксана Марченко.

 

У Вовчаку виступає хор «Нескорені» із Львівщини.

Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.

У роки Другої світової війни в урочищі, на території маленького села лише на 35 хат, було місце розташування перших повстанських баз підрозділів УПА під назвою «Січ». У лісових нетрях навколо хутора, оточеного з трьох боків непрохідними болотами, окружним провідником ОУН «Ящуром» було закладено військову базу, а в самому населеному пункті в певні періоди розташовувалися головний штаб УПА «Північ» і штаб військового округу «Турів». Село, в якому і навколо якого повстанці збудували казарми, склади, пекарню та інші будівлі, бомбили і німецькі, і радянські війська. У 46-му московська влада повністю знищила Вовчак — трактори і бульдозери зрівняли із землею хати, що ще стояли. На краю села залишилося тільки маленьке кладовище, де свій вічний спочинок знайшли і вояки УПА, пам’ять про яких радянська влада наполегливо знищувала всі наступні роки. Понад 50 літ на місці Вовчака росли густі терни, і лише вузенька стежинка пробилася через хащі до старого цвинтаря. У 90-х його впорядкували, там з’явилися перші хрести і пам’ятні знаки на могилах героїв повстанської армії. А вже в останні роки за ініціативи місцевих осередків «Свободи» тут постає меморіальний комплекс — Музей-скансен історії УПА. Спочатку активісти, до яких долучаються волонтери, добровольці АТО, відновлюють оборонні бункери і траншеї, облаштовують бліндаж-криївку, кулеметні гнізда, стрільбище, викопують ставок. Нині в історико-культурному комплексі «Вовчак. Волинська Січ» є й хата, перенесена сюди із сусіднього села Ревушки (колись в ній жили дві сестри — воячки УПА), рублений храм Всіх святих землі Української. Стару хату, 1906 року побудови, вибілила волонтерка Ганна Фурман із Володимир-Волинського, а прикрасила квітами художниця і дизайнерка, народна майстриня Оксана Марченко. На одній стіні вона намалювала тризуб, каже, що хоче створити галерею портретів вояків УПА.

— Плануємо поповнити нашу «Січ» ще двома хатами часів УПА, — каже директор комплексу Василь Мазурик, — адже тут постійно проводимо вишколи школярів і молоді. Інструкторами у нас ветерани російсько-української війни, офіцери. Під їхнім керівництвом молодь вивчає тактику ведення бою, зброю, тактичну медицину. У нас знову війна і знову той самий ворог — Москва.

Навесні у Вовчаку проведено триденні вишколи старшокласників з учителями військової та фізпідготовки, але у Вовчак, зазначає Василь Мазурик, може приїхати кожен охочий, сам чи з друзями.

Директор комплексу (він — один з ініціаторів його створення, а ще й тесляр, косар, який, коли треба, бере до рук сокиру чи косу) розповідає, що Вовчак — це справжній центр патріотичного виховання. Виховну роль тут відіграє все, а найперше сама жива історія, яку вивчаєш, оглядаючи відновлені окопи та бліндажі чи слухаючи розповіді про людей мирних професій, що з навалою ворога взялися за зброю. На одному зі стендів біля входу до комплексу — фото зв’язкової УПА відділу «Ворона», що діяв на «Січі», Галини Січкарук. Вона народилася неподалік, у селі Новий Двір, там і вчителювала. Двадцятирічна дівчина у 1945-му знищила начальника Турійського РВ НКВС, її схопили і розстріляли, всю родину вислали в Сибір, а обійстя спалили. І таких історій розкажуть тут чимало.

Багато які стали піснями, що прозвучали нещодавно зі сцени комплексу у дні проведення Восьмого міжнародного фестивалю українського фольклору «Берегиня» у виконанні народної артистки України і волонтерки Світлани Мирводи, бандуриста Тараса Силенка, хору «Нескорені» з Червонограда Львівської області. У його складі — 90-річний Богдан Косевич і 83-річна Оксана Білозір. Їхні родини пройшли свій шлях до омріяної незалежності України — батько пані Оксани воював в УПА.

— Дуже добре пам’ятаю, як його схопили і відправили у «Карлаг», а нас із мамою і сестрою — в тайгу на лісозаготівлю, — каже вона. — Після 10 років табору батько отримав ще й п’ять років позбавлення прав, не міг повернутися в Україну. Ми змогли, після багатьох страждань, об’єднатися родиною тільки в Казахстані.

«Десь далеко на Волині створилась армія УПА. Щоби воскресла Україна і завітала свобода», — лине над урочищем. Цю пісню по-особливому сприймає Марія Мельничук із села Завидче Радехівського району на Закарпатті. 75-річна жінка разом з односельцями за сотні кілометрів приїхала у Вовчак, щоб вклонитися пам’яті тих, хто воював за незалежність України в лавах УПА. Серед нескорених був і її дядько Йосип Панчук.

— Він загинув, а де саме — невідомо, — каже пані Марія. — У нашому селі є повстанська могила. Тут був великий бій. Енкаведисти через село везли групу полонених вояків, а наші хлопці влаштували засідку. Енкаведисти викликали підмогу, приїхали танки. У тому бою загинули 27 хлопців, їх тіла «освободітєлі» кинули в яму від бомби, заповнену водою. Матері до синів не могли підійти. А вночі загиблих таємно поховали, тіла в рядна позагортали.

— Україна — то в нашій душі, все це в нашій крові, — каже пані Марія.

Вимовила пафосно і водночас просто, зачаровує гарною літературною мовою, хоча працювала в колгоспі, на рядових роботах, дивиться чистими, як небо, очима. А на згадку дарує пісню: «Хлопці з лісу, хлопці з лісу, ви свободи лицарі».

Ми обнімаємося на прощання і розходимося — кожен з думкою повернутися у Вовчак знову. Туди, де кров’ю вояків УПА була написана ціла глава в історії нашої боротьби за незалежність України.

Київ — Вовчак — Київ.