Я був делегатом І Установчого з’їзду Народного Руху України, який проходив у великому залі Київського Політехнікуму, і те піднесення, яке панувало восени 1989 року в залі та довкола нього, в Києві, не забувається і досі. Але до вікопомного 24 серпня 1991-го довелося пройти два непрості роки, пережити три серпневі дні, один із яких — мій іменинний день, аби дочекатися виходу на трибуну вождів українського відродження та почути слова Декларації про незалежність України. Ці вікопомні слова закарбувалися в пам’яті, як і схвильовані оратори за трибуною — Левко Лук’яненко, Дмитро Павличко, Леонід Кравчук, Голова Верховної Ради УРСР, без якого ця історична подія не відбулася б. Історія ж, як відомого, не має умовного способу.
На порі — святкування вже 27-ї річниці незалежної України. Пройдено великий доленосний і трагічний шлях, і нині народ України згуртований, як ніколи. Ані часи християнської козацької республіки, ані державницькі змагання початку ХХ століття не були такими тривалими в часі і просторі нашого історичного буття.
Витримаємо — будемо завжди! Я думав про це, коли писав осяяні провидінням рядки в доленосному 1991-му.
* * *
Гадяцький полковник, а чи з
Умані Сотник — це історія сама.
Літописи наші не придумані,
Але інших — Господи! — нема.
І не в нас П’ємонти і Вермонти.
Захлеснула нас кривава твань
Од часів Залізняка і Гонти,
Од часів лихих четвертувань
Меншиков. Батурин. Чорні жерла
Тих гармат, що п’яні без вина.
І співати мало — «Ще не вмерла».
І радіти мало, що не вмерла.
Треба — жити, щоб жила вона!
Дмитро КРЕМІНЬ, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України.
