Підросло молоде покоління, яке не стояло осторонь майданів і сучасних революцій, поранилося війною і загартувалося в ній. Саме воно нині формує громадську думку і вписує свої коди у нову історію і літературу.
Письменниця Олена Задорожна (на знімку), активна і небайдужа до тих подій, що відбувалися в країні, з теплого кабінету помічника депутата поїхала волонтерити на війну. І збірки її поезій «Той, що зумів воскреснути» і «Дорогами схимника» — сповіді власні і побачені. А її вірш «Дівчата зрізають коси» (присвячений українським волонтеркам) став піснею, музику до якої написала у 2015 році 14-річна Дарина Яковенко. Композиція увійшла до соціально-мистецького проекту «Пісні війни». Після того як її заспівала Анастасія Приходько з волонтеркою-медиком АТО Дар’єю Зубенко, ноти «Дівчат» розібрали на акорди, а слова — на татуювання:
«Дівчата не хочуть
втрачати,
Тому подають набої,
Тому одягають халати,
І вчаться тримати зброю!»
Поет і журналіст Володимир Королюк сказав, що вірш про дівчат — це найкращі рядки про любов на війні. Набагато кращі від Симоновських «Жди меня». Бо їх написала жінка, яка не тільки чекає, а й наближає перемогу: «Наші жінки — берегині. Вони оберігають нас, чоловіків, нашу батьківщину. І я вірю, що з такими почуттями ми переможемо ворога». Всі, хто чув пісню чи читав рядки, — волонтери, журналісти, військові — зізнавалися — текст правдивий і щемливий до сліз, і їх написав той, хто відчув, як воно бути. Жінкою. В розрізі фронту.
«Історія з «Дівчатами» почалася набагато раніше, ніж був написаний вірш, у травні 2014 року. На ФБ я побачила фото подруг з військового госпіталю в Києві. І це було потрясінням. Богдана Ярова, Катя Галактіонова, Таня Святенко, сімейство Ткачових — Інна, Таня і Настя — змогли вибудувати нештучний ступінь довіри з військовими з посттравматичним синдромом, яких відвідували в медичних закладах. Здивовані психологи з інших установ запитували: хлопці з вами нормально спілкувалися? Чудово, посміхалися дівчата. Така довіра базується на глибині і відданості тому, чим ти займаєшся. Ця історія у мене відобразилася в тексті», — поділилася Олена Задорожна.
Саму поетесу війна навчила більше цінувати людей «тут і тепер», розуміти біль. За чотири роки війна перетворилася з відкритої рани в безкінечний запальний процес у фоновому режимі, який болить щоденно і щохвилинно. І впливає на творчість. Саме мистецтво вона вважає головним у формуванні свідомості.
«Якщо ти сам не почнеш робити світ кращим, то ніхто за тебе цього не зробить. Це мають бути жести, маленькі вчинки, речі, які робляться без слів. Приміром, сидиш в метро, тебе хтось легко торкається і показує очима, що поруч стоїть той, кому треба поступитися місцем. Ти встаєш, ловиш погляд того, хто тебе торкнувся, — і це абсолютно зрозумілий акт любові, поваги і взаємодовіри до ближнього, який об’єднує трьох людей. Таких моментів має стати більше. Це те, що я сповідую і чого вчуся. Не люблю, коли хтось опускає руки: «всьо пропало», «змова масонів»... Нині в Україні неймовірна кількість можливостей, проектів! Треба тільки бути готовим зробити перші кроки, не перекладаючи відповідальність. Майже у всіх моїх знайомих є вчинок, яким можна захоплюватися, їм є що розказати і показати світові».
На думку Олени, незалежність — це процес, який триває постійно. Ще на початку 1990-х, коли Україна вже була окремою державою, я шукала відповідь: за що мені любити Україну? «Ти завжди слухаєшся батьків? — запитала мене вчителька. — Ні! — Ти ідеальна? — Ну... ні. — Але ж батьки тебе люблять. Ось за це тобі любити Україну». Це для Олени було тільки перше усвідомлення незалежності. Друге, коли мама ділилась враженнями про своє прозріння: з одного боку минала її буремна молодість, а з другого за гратами скніли політв’язні. Усвідомлення до неї прийшло, коли відкрилися архіви — про те, як за гратами помирав Стус, як убивали Симоненка... Третій етап незалежності — 2004 рік, коли країна ділилася на помаранчевий і синьо-білий...
«А ще, — зізнається Олена, — День Незалежності — це побачити очі тих, кому не байдуже. Тому я за парад, за вшанування героїв, які воювали. Щоб українці і світ побачили, яка Україна!»
Наталія ЯРЕМЕНКО.
Фото Світлани ЧУРУБРОВОЇ.
