У День Незалежності Україну відвідали багато моїх друзів-росіян. Щоб побачити парад з новою технікою і військовими під американським, грузинським, польським... прапорами. Послухати «Пливе кача». Обійняти нас і сказати: «Пробачте...» і «Слава Україні!». А ще — поспівати разом з «Океаном Ельзи» і 100-тисячною ареною столичного Олімпійського «Душу й тіло ми положим за нашу свободу». І долучити свій голос до вимог Святослава Вакарчука звільнити режисера Олега Сенцова та інших політв’язнів Кремля. Росіяни, які підтримують Україну, приїхали, щоб надихнутися і надихатися повітрям свободи та потримати українські прапори. Бо, як самі поділилися, поєднання синього з жовтим викликає підсвідому гордість і відчуття маленької незалежності.
Санкт-Петербург, 24 серпня 2018 року. На Невському проспекті відбулися пікети, присвячені Дню Незалежності України.
Катерина МАМОНТОВА (Москва, фахівець техпідтримки IT):
— Дорогі друзі, громадяни колись дружньої нам країни! Дуже хочеться, щоб ви знали, що в Росії є дуже багато людей, які не вірять кремлівській пропаганді й не підтримують агресивну політику держави, і не вважали всіх росіян ворогами України. Адже Путін — це не вся Росія. Більше того, це взагалі не Росія, це ворог нашої країни, так само, як і вашої, котрий незаконним шляхом (тепер уже відомо, що «вибори» в 2000 році були сфальсифіковані) захопив разом зі своєю ОЗГ й узурпував владу в РФ. Просто більшість людей через свій холопський менталітет, нестачу освіти, кругозору й фактичну відсутності альтернативної інформації в ЗМІ не можуть це зрозуміти. Найстрашніший злочин ОЗГ Путіна — це саме те, що вони зробили з народом, на яку тупу й злісну масу його перетворили.
Але все-таки людей, що зберегли тверезий розум, багато, і ми всі дуже сподіваємося, що колишні відносини з Україною не загублено назавжди. Путін і його поплічники не вічні, а нашим народам — продовжувати жити далі пліч-о-пліч.
Нині по обидва боки ллється в чомусь схожа пропаганда: з нашого — що українці — «молодші брати», що нас зрадили, а з вашого — що ми з вами зовсім ніякі не брати. Не згодна ні з тієї, ні з іншою лінією: у нас із вами спільне історичне та етнічне коріння, наші діди в одних окопах поряд воювали проти фашистських загарбників, та й за час існування СРСР наші два народи (не один, як багато хто тут вважає, а все-таки два різні народи) сплелися так, що вже й не зрозумієш, де українець, а де росіянин. Скільки в Україні Іванових, Петрових, Сидорових! А в Росії — Науменків, Петренків, Бондаренків тощо. Скільки за ціле століття склалося родин — «батько українець, мати росіянка» і народилося людей, в чиїх жилах тече змішана російсько-українська кров. Тож якщо ми й не брати, то, як мінімум, близькі один одному народи. Ніколи не було для росіян народів ближче, ніж українці й білоруси. Тому для мене, і для багатьох, все, що відбувається нині, сприймається дуже болісно.
У багатьох із нас друзі в Україні, а в когось — рідні. Багато хто перестав спілкуватися через різні позиції. Це лихо! Але ми дуже сподіваємося, що (можливо, за допомогою міжнародного тиску, адже наші володарі залежні від заходу, хоч це й заперечують) зможемо позбутися окупантів, організувати чесні вибори й почати будувати нову Росію, європейську, вільну й відкриту для діалогу з іншими країнами. Насамперед з Україною, якій потрібно повертати захоплені території й спробувати повернути колишні економічні відносини. Звичайно, це поки що має вигляд якийсь нездійсненний. Особливо, коли бачиш те, як світові лідери продовжують тиснути руку узурпаторові й злочинцеві й сюсюкати з ним на самітах, а росіяни — дякувати за «стабільність» (читайте — стабільно бідне, але не голодне існування). Але всьому настає кінець рано чи пізно. І люмпен починає думати, коли стає гірше, і показушна люб’язність світових «партнерів» зникає за першого неправильного кроку навіть дуже хитрого й, здавалося б, впливового негідника.
Адам Міхнік писав: «Патріотизм вимірюється мірою сорому за злочини, вчинені від імені твого народу». Пробачте нас за злочини узурпатора від імені нашого народу! За «відпускників» і Крим! Дуже сподіваюся, що наші країни знову житимуть у злагоді й спокої!
Рішат ГАТАУЛЛІН (Азнакаєво, Татарстан, бурильник):
— Вітаю всіх українських друзів із Днем Незалежності! Як ніколи важко вітати зі святом, коли знаєш, що твоя країна вбиває тих, кого ти любиш і поважаєш... Як ніколи важко бажати щастя й процвітання країні, коли знаєш, що твоя країна катує й убиває людей, що не зламалися й не зрадили свою Батьківщину... Сухі зведення про загиблих захисників України у війні «проти» моєї країни проллються сльозами матерів, дружин і доньок, що втратили своїх найближчих і рідних людей. Я знаю, що цим злочинам моїй країні не було й немає виправдання. І мені нестерпно соромно й боляче, що й від мого імені йде війна, на якій гинуть Ваші кращі люди... Я не можу просити пробачення за всіх росіян. Та це й не потрібно тим, хто втратив своїх рідних і близьких людей. Я можу тільки від усього серця побажати Вам Перемоги й довгоочікуваного Миру! Миру і процвітання Україні! Вічна пам’ять Героям! Слава Україні! Люблю й обіймаю всіх Вас, друзі!
Пробачте, що не так святково...
Наталя ВОЗНЕСЕНСЬКА (Санкт-Петербург, інженер-будівельник):
— З днем Незалежності, дорога Україно! Як завжди, у цей день ми провели народний схід. Стояли в створі Малої Садової по черзі з різними плакатами: «Перемоги над ворогом, миру й процвітання». «Желаем победы защитникам Украины — воинам АТО и гражданским волонтёрам, их помощникам!», «Спасти Олега Сенцова — значит, освободить украинских заложников из списка Сенцова», «Владимир Балух и Олег Сенцов на грани смерти, и ваше молчание делает вас также ответственными за это», «Россия, покайся! Проклят нарушающий межи ближнего своего. Бажаю миру Украине», «Война с Украиной — преступление и позор России»...
Збирали привітання на листівках для України. Підтримка з боку перехожих була. Листівки підписали багато хто. «Люблю Вас усією душею. Я так хочу до тебе, як до матері немовля» (Тетяна Воротинцева); «Росіяни — це не вороги й не путінці. Багато росіян переживають за Україну й виступають проти війни й окупації Криму. Друзі, українці, з Днем Незалежності» (Олексій Назаров); «Урятуй Господи, дорогі українці. Ви стоїте за вашу і нашу свободу. Молимося за вас, дорогі. Не в силі Бог, а в Правді. Ми стоїмо разом з вами, не відступаємо»; «Вітаємо з Днем Незалежності. Ми колись теж будемо вільні»; «Санкт-Петербург вірить, що війна закінчиться і ми знову житимемо в мирі, а всі військовополонені й політв’язні повернуться додому!»; «Україно, живи й переможи. Крим — не мій. Краденого не беру»... І багато привітань і гарних слів.
Дехто дякував, казав: «Ми з вами». Підходили іноземці, добре, що в нас був перекладач, співчували. Як завжди, багато агресії. Деяких із цих людей ми бачимо постійно, на всіх акціях. Деяких бачу вперше. Можливо, випадкові перехожі. Мене завжди дивувало, що вони кажуть постійно те саме, начебто їх готують спеціально. Сьогодні раптом спало на думку, що це риторика актуального телебачення або інтернет-каналів. Як завжди, підходили із претензіями «люди з Донбасу». Що дивує. Молоді хлопці, неагресивні, цілком адекватні: «Ми нічого не маємо проти України, листівки підпишемо, але ось ці плакати, адже це ж усе неправда, ми з цим не згодні, це неправильно». Тобто вони не знають, що відбувається. Телевізор не дивляться, але все одно не вірять у російську агресію, в наші танки на чужій землі, в існування політв’язнів.
Дуже багато провокаційних запитань на зразок: «А хто ворог?». Відвертим провокаторам, які допитувалися: «Чому ви вважаєте нас ворогами?», я відповідала за принципом «Ти сказав». Адже на плакаті не було про Росію, але вони самі знають. Хтось знає, але не зізнається собі у цьому.
«Дивіться, в них бандерівський прапор!» — «Невже? Це державний прапор країни, з якою ми ж у дипломатичних відносинах, нє?» Ще, не встигла я відвернутися, довіривши свій маленький український прапорець товаришу, як його (прапорець) викрали. Неясно, чи був це український патріот, якому прапорець був життєво необхідний, чи недоброзичливець, що поспішив позбавити від нього світ.
Хтось із співчуваючих запитав у мене: «Ви від Навального чи від України?». Ну хоч посміялася.
Незважаючи на святковий день, ми не могли не згадати про Олега Сенцова. Звістки про нього затьмарюють свято. Олег голодує понад сто днів, що вбивчо для будь-якої людини. Людожерський режим тримає невинну людину, громадянина іншої країни. Не відгукується на прохання матері, відверто бреше. До Олега довго не допускали правозахисників під різними приводами, і ми вже припускали, що ховається щось страшне. Щоправда, недавно до нього допустили правозахисницю. Тому поряд із привітаннями ми вимагали порятунку Сенцова й виконання його вимог.
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Фото активістів.
