Окупований Донецьк. У душі ще грає музика військового параду в Києві. Телефонують мої окупаційні подруги-дончанки — моя віддушина в цій атмосфері пітьми і задухи. Хвиля радості в розмовах не вщухає. Кожна сповнена гордості за свою країну. І кожна запевняє: «Витримаємо!».
Відбулося типу свято в «днр». Типу день міста і день шахтаря. Смуток-туга в душі й наяву. З ранку побігали люди по району, а після обіду — тихо. Ні пісень, ні сміху, ні галасу, ні гомону, ні навіть п’яних і щасливих шахтарів.
Яке свято? Які шахтарі залишилися? Якщо більшість шахт затоплено й роботи шахтарям немає.
Шахтарям, може, і випити вже немає за що. Хіба в сім’ї забрати з тих копійок, які вони нині приносять додому й називають це зарплатою.
Яка радість від такого свята?
У Донецьку для мужиків одна робота — йти в «опочленці». І героїчно здохнути за путіна і риспубліку. Ще є такі, вірні. Або в котрих уже без варіантів, тому що за-
світилися.
Тільки за сьогодні зіштовхнулася з десятком незнайомих чоловіків різного віку. І дорослі дядьки, і молоді зовсім хлопці, які п’ять років тому були дітьми-підлітками.
І як ця масована кремлівська пропаганда, що ллється з екранів телевізора, не затуманила їм голову? Навіть дивно.
Що далі, то більше зустрічаються тверезомислячі люди.
Принаймні такі, які розуміють, що Кремль усіх просто обдурив своїми байками про казкове майбутнє для молодої риспубліки.
Реальна картина сьогоднішнього життя протвережує. А в прекрасне далеко вони не вірять.
Запитала кожного, чи були вони на міських врочистостях, які миністерство культури організувало для громадян риспубліки.
Адже сама я не була й не збиралася брати участь у цих оргіях.
Ніхто із цих чоловіків не брав участь у цьому празднітствє. Це мене дуже здивувало.
Практично в усіх звучала одна думка: в нашій резервації щось почне змінюватися, коли Путін піде із влади, а це років через п’ять, а то й сім.
Змінюються люди в окупації.
З розгону кажуть, що думають.
Чи перестали боятися комфортабельних підвалів СС? Чи просто все дістало.
Коли люди хоч зрідка виїжджають провітритися з консервної банки під назвою «днр» на волю, то якось ще можна жити.
Але постійно перебувати в цій депресивній зоні не можна. Зносить дах.
Треба виїхати, подихати Україною.
Люблю Україну!
Марина ГРИГОР’ЄВА.
Мал.
Миколи КАПУСТИ.
