ІНФОРМАЦІЙНИЙ СПОНСОР — «ГОЛОС УКРАЇНИ»
До Одеси із французької експедиції повернувся екіпаж слов’янського човна «Анна Ярославна». Продовжуємо розповідати нашим читачам про цей похід (див. «Голос України» від 1 і 18 серпня 2018 року).
«Ви не уявляєте, як мені не вистачає батьківщини. Якби могла, щороку їздила б в Україну, і сина із собою брала». Алла Пеннек, дуже жвава й романтична жінка, засмучено зітхає. Багато років тому вона виїхала до Франції, вийшла заміж, осіла в Бретоні, на самісінькій півночі країни. Але бретонський холод не заморозив серце. «У нас тут багато ваших співвітчизників, особливо жінок, — підхоплює Андре. Він француз, чоловік подруги Алли Лариси Сімон. — У мого сусіда праворуч — дружина з України, у сусіда ліворуч теж. Щоправда, між собою вони не дуже ладнають. Та все одно ми намагаємося дружити, триматися разом». На відміну від Парижа, тут на півночі Франції не часто бувають офіційні особи з України. Зате тут уже побували з десяток українських родин воїнів, що загинули в АТО. В 2015 році їх запросила відпочити на березі Ла-Маншу місцева соціально-культурна асоціація «Іруаз Україна». І зокрема Марія Налін, яка стала ініціатором цього проекту. Вона потім і активно допомагала в організації експедиції «Анни Ярославни». Громадська організація «Іруаз Україна» допомагає тим, хто залишився на батьківщині ще з 1990-х. Надсилає медичне обладнання, збирає інвалідні візки, речі, медикаменти. А коли на початку серпня у яхт-клубі Бреста з’явилася українська команда реконструкторів, десятки українців, що живуть на околицях, потягнулися сюди. Поговорити, нагодувати, дізнатися новини, покликати до себе в гості. «Нас буквально розривали на шматки, — розповідає член екіпажу «Анни Ярославни» Сергій Замбриборщ. — І увесь час говорили, як їм не вистачає спілкування зі своїми». А коли статті про українську експедицію вийшли у французьких виданнях, число гостей і добровільних помічників збільшилося удвічі.
«У Франції майже половина всіх жителів перебуває в якихось громадських, волонтерських чи благодійних організаціях», — розповідає Юрій Шойко, одесит, психотерапевт, який уже понад 10 років живе й працює під Парижем. І при цьому бере активну участь у всіх походах одеських мореплавців-реконструкторів. — «Французи люблять допомагати. Увесь той волонтерський рух, який з’явився в Україні після Майдана, тут давно вже є невід’ємною частиною будь-якого міста, громади. Коли почалася війна на Донбасі, українські діаспори відразу почали збирати гроші й амуніцію для бійців. Ви не уявляєте, який вибух українського патріотизму тут був. І як не вистачало в ті роки й не вистачає сьогодні присутності України в культурному житті Франції. Телебачення, музики, кіно, української кухні, нових українських книг».
За розповідями українських французів, наша діаспора сьогодні одна з найвпливовіших і найчисленніших у Франції. Але вона дуже роз’єднана. Нащадки тих, хто виїхав із Західної України до та після Другої світової в основному об’єднуються навколо греко-католицької церкви. Найвідоміша з таких громад сьогодні — у містечку Санліс, заснованому королевою Франції, дочкою Ярослава Мудрого Анною Київською. А решта кучкуються за територіальними або професійними ознаками. Але бажання брати участь у громадському житті своєї батьківщини останніми роками об’єднало представників найрізноманітніших земель. «Тільки якщо раніше вони допомагали через волонтерські й навіть урядові організації, то сьогодні намагаються надавати суто адресну допомогу родинам, дітям, інвалідам, — пояснює капітан човна Сергій Рябоконь. — Коли в газеті написали, що ми шукаємо притулок для нашого човна на зиму, французи мало телефон не обірвали, прагнучи допомогти. У результаті, човен залишили на зимівлю в ангарі у Жан-Люка — фермера-пенсіонера за символічні 500 євро на рік. У відповідь ми пообіцяли допомогти організувати восени в Бресті виставку світлин про Україну й робіт народних майстрів. Зараз саме цим займаємося. Цього року через фінансові проблеми нам не вдалося пройти всім запланованим маршрутом. Але наступного літа ми дуже сподіваємося повернутися до Франції розширеним екіпажем, де обов’язково будуть і музиканти, і художники, і письменники. Нам є що показати й розповісти. І нас там чекають. Тому що народна дипломатія сьогодні найефективніша».
Олена АСТРАХОВИЧ.
Фото надано автором.
